17.2.

Підходимо з Марком до великого столу, за яким чується гучна весела балачка наших друзів.

Сестра Марка, Лера, та моя вогняна подруга, Зоя, жартували з Микити, який сидів та пишався собою, таким красунчиком, який діставав увагу аж двох красунь. 

Одного погляду на Ігоря, сина Надії, було достатньо, щоб відчути його незручність. Цілком очікувано, що в цій компанії він почувався, мов не в своїй тарілці.

А от його сестра Інга та мій дорогий друг Ден взагалі виглядали такими сумними, що й не скажеш, що вони на весіллі.

– Який у вас був перший танець, Варочко, Марку! – пищить захоплено Лера зупиняючи на деякий час знущання з Микити. – Я в захваті!

– Ти наступна, – з нотками жартівливої погрози заявив Марк сестрі.

– Що-о-о?! – обурено та голосно вигукнула запальна білявка, дивуючи мене тим, як по-справжньому реагує вона на дружні кепкування рідного брата.

– Не дражни її, – щипаю Марка за руку та шепочу так тихо, щоб чув лише він. – Дівчата в її віці… та в будь-якому віці! – дуже вразливі.

Марк усміхнувся мені, а я і без його слів зрозуміла, що образити сестру – це було останнє, чого йому хотілося. А все ж змовчати я не могла.

– А в чому річ? – реакцію Лери миттю підхопив Микита, який, либонь, занудьгував без стусанів. – Крихітка Лера не бажає виходити заміж?

Сідаємо з Марком за стіл на стільці між Микитою та Денисом. Я часто помічаю важкі погляди синіх очей Марка, коли поруч зі мною опиняється мій дорогий Баленко. Можливо, мені просто щось уявляється… але от і зараз долоня Марка, ну, зовсім не схожим на просто жест для публіки потиском накриває моє коліно, коли я повертаюся до Дена.

Не встигаю нічого йому сказати, ні розпитати, чому він такий похнюплений, бо ж чую голос Лери з хитрими нотами.

– Знаєш, Микиточку… – промовляє Лера так протяжно, що Зоя не стримується і пирскає сміхом. – Коли мені було 13 років – я мріяла вийти за тебе заміж!

Я сміюся приєднуючися до веселощів Зої та Лери, а от Марк та його найкращий друг витріщаються одне на одного та на сміливу білявку, як на нове диво світу.

– І я тільки зараз про це дізнаюся? – пирхає обурений Марк.

– А потім я виросла… – пересміявшися, промовила Лера. – Мої смаки змінилися…

– Виросла вона, ви чули? – пирхає Микита так голосно, що я невільно думаю, як же схожий він на мою запальну яскраву Зою. – Стільки тобі років, малятко? П’ятнадцять є?

– Мені сімнадцять років!

– Як пощастило дівчині в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ! (с) –

дивує не тільки мене, більше Зою своїм вдалим та дотепним цитуванням Ліни Василівни Микита. – Сімнадцять – це, звісно, інша справа! – регоче парубок.

– Не звик, коли тебе відшивають, еге ж, лисе Микито? – коле харизматичного нахабу Зоя. А сама очима своїми карими так і стріляє в його бік. Матінко! Коли ж вони встигли так зблизитися?

– Офіційно, Нік, ти лузер цього дня! – добиває Марк друга, поки дівчата весело сміються.

Я ж усміхаюся Костиленку зі співчуттям та повертаюся до Дениса, якому не до сміху.

– Ти чому такий кислий, Дене? – штовхаю друга плечем та зазираю у блакитні красиві очі. Білява чуприна хлопця недабло звисає на його лоба і я ледь стримуюся, щоб як старша сестра, зачесати йому волосся та виставити перед Інгою в найкращому світлі.

– А? – неохоче звертає друг на мене увагу не в силах відірватися від моєї зведеної сестри.

– Чому такий сумний, питаю…

Зрозумівши, що не дочекаюся від нього відповіді, сама уважно оглядаю Інгу – і вже в першу ж мить все мені стає зрозумілим… Донька Надії такими палаючими очима дивиться на Микиту, ніби він рок-зірка, її улюблений актор чи жива легенда…

Ох, бідолашна… Костиленко – той ще гультяй. Я б і Зою свою застерегла, але хіба моїй В’язміній хтось може щось наказити чи невже хтось може її переконати в чомусь? Вперте ж до неможливого створіння…

А ще… хай по-дитячому наївно, але мені дуже хочеться вірити, що найкращий друг Марка здатний на щирі, глибокі та серйозні почуття.

Більше Інги мені шкода тільки Дена… Це ж треба! Закохатися в дівчину з першого погляду і ось так вляпатися… Вона кохає іншого…

– Денисе… – торкаюся долонею плеча друга. – Поговори з нею.

Дивитися та зітхати – це найлегше… Може, Інга собі думає, що нікому не цікава і мріє про Микиту? А тут з’явиться Денис і вона дасть йому шанс? Ніколи не дізнаєшся, доки не спробуєш… Як на мене навіть відмова – краще, ніж мовчазне страждання. Відмова дарує біль, однак після нього швидше настане зцілення. А ось так марити, надіятися, страждати… це, як обіцяти собі, що ось-ось я покину згубну звичку й водночас щодня вживати по маленькій чи великій дозі руйнуючої тебе отрути… Шлях в нікуди – і це в найкращому випадку, що просто в нікуди…

– Не говоріть, якщо ваші слова не змінюють тишу на краще… – сумно процитував своїх улюблених китайців Ден.

– Я б нізащо не дала Марку шанс, якби він був таким… кволим та невпевненим!