17. 1.

Мелодійна романтична мелодія налаштовувала мене на відповідний лад допомагаючи забути хоча б на декілька хвилин про всі мої, а тепер ще й наші з Марком спільні проблеми.

– Довіряєш мені? – прошепотів мій наречений огортаючи мене своїми сильними та ніжними руками, як ковдрою, в якій так тепло, затишно та нічого не страшно.

– Довіряю… – шепочу я усміхаючися і сама дивуюся, яким дорогим він став мені за такий короткий час. – Веди, Марк.

Я готова за ним йти. Гадаю, мої очі красномовніше за слова скажуть йому про це та доведуть мій намір бути в його руках щонайменше цього вечора, тут і зараз…

Як же вражає та захоплює мене Марк! Коли цей хлопець поряд зі мною – я забуваю, що він хуліган, який брав участь ледве не у всіх бійках нашого університету та мало не прописався у відділку поліції. Ось і зараз… Марк чарує мене вмінням гарного танцю. Я не хвилююся ні про довгу сукню, ні про те, що ми зіб’ємося з такту поставленого ще в перші дні підготовки весілля танцю – мене ніщо не турбує. За ці швидкоплинні хвилини, що ми кружляємо посеред залу, я дивлюся в сині океани і усміхаюся усмішкою, в якій ніхто не зможе знайти й натяк на фіктивність цього весілля та нашого з Марком статусу. Безкінечно вражена, як з ним все гостро, яскраво та по-справжньому…

Марк веде моє тіло – і воно погоджується піддаватися його впевненим рухам. Як чарівно довіритися і йти за ним не турбуючися про наслідки і те, що буде потім. Це все дрібниці, пил та пусті тривоги, яким не під силу спинити моє бажання жити в цій миті вічність…

Я не знаю, як танцювати з Марком інші танці, однак цей раптово чуттєвий вальс став для мене таким палким, що, я гадаю, він нічим не поступається танго.

А коли мій обдарований талантами наречений піднімає мене посеред паркету та кружляє – я навіть вуха не бажаю затуляти від вереску та оплесків, які лунають з усіх боків. Я не чую нічого. Тільки стукіт мого серця відбиває свої рвучкі удари. 

А як серце Марка? Воно теж божеволіє? Теж відчуває цю магію між нами? Не може ж так бути, що я одна проживаю ці чари, ну, не може ж бути?..

У очах рябіє, коли мій незрівнянний наречений ставить мене на підлогу. Якби він не тримав мою талію – я б сама впала в його обійми та сперлася на сильне тіло, яке, здається витримає все на світі. 

Скеля… Марк – могутня, непохитна скеля. А його обійми – такі чоловічі, сильні й водночас ніжні, дбайливі… Можна залишитися в них назавжди?

– У голові не сильно паморочиться? – з докором до самого себе запитує мене Марк. – Здається, я переборщив з кружлянням…

– Ні, – твердо, хоча й зі збитим диханням відповідаю я Марку. – Це було прекрасно…

Обіймаючи й далі мою талію, Марк заправляє пасмо мого волосся за вушко та запитує:

– Повертаємося?

Дивлюся через його плече на стіл, за яким сидять наші батьки та Надія… і так мені не хочеться туди йти. Мама тримається королевою і я дуже сумніваюся, що вона не впорається з батьковою видрою самотужки. Впорається ще й як! Та моїй матусі вистачить сили і колишнього чоловіка здужати!

– Не хочу до них, Марк… – шепочу я переводячи погляд на батьків Марка, які сидять з такими траурними виразами обличчя, ніби це не вони змусили Марка взятися за розум та створити сім’ю, а їх! примусили брати у всьому цьому участь. Дивні та незбагненні вони люди, що й говорити.

– Це їх звичний стан, Варя… – прослідкувавши за моїм поглядом, пояснює Марк пригнічену поведінку своїх батьків. 

Важко мені це зрозуміти… Навіть мій батько перебуває в екстазі та радіє на моєму весіллі. Його рот зайнятий не тільки смачною їжею, а й базіканням з гостями, яким він дуже радий. Любить мій тато свята і бути в центрі уваги натовпу…

– Мій батько вже, мабуть, навіть, коли гроші свої рахує, – не посміхається, – хмикає Марк. – Складно це… Ні прості, ні круті радості їх забитим мізкам та засміченим душам вже не зрозумілі. А може, ніколи не були зрозумілі…

Марк зітхає і під звуки більш бадьорої музики проводить мене до столику наших друзів.