Глава 17.

– Варваро… – обурюється батько, коли гості почали озиратися на мій підвищений тон в бік його дорогоцінної Надії, якій я ніколи та нізащо не дозволю зайняти місце моєї мами.

– Невиховане дурне дівчисько! – обруюється біля мене батькова дружина так тихо, що я ледь-ледь чую її злісне шипіння.

– Ірино Богданівно, нам дуже не вистачає Вас тут, – Марк обіймає мої плечі та запрошує мою матусю приєднатися до сімейної фотографії.

– Власенко, ти в своєму розумові? – навіть батько Марка, Георгій Сергійович, витріщається на мого татка, як на божевільного.

– Ірино, чекаємо Вас тут, – долучається і Анфіса Леонідівна.

– Ми зробимо з нею інше фото! – протестує мій впертий до неможливого батько. – На першому фото буде моя сім’я у повному складі!

– Візьми її на руки чи хоч на шию собі саджай, – невміло приховуючи своє розтрощене вдрузк серце, мама підійшла до мене і суворо поглянула на Надію, а потім на колишнього чоловіка, – однак біля моєї доньки буду стояти я.

– Андрію, який сором! – Анфису Леонідівну розібрало не на жарт.

А моя мама тим часом посунула Надію, яка досі не бажала здаватися, з почетного місця біля нареченої та обійняла мою талію.

– Мам… – так хочеться сказати їй щось тепле та хороше.

– Усе гаразд, Варочко. Усміхайся в камеру. Це твій день.

Хочу міцно-міцно обійняти її та начхати на цей день, однак потиск Марк на моїй талії нагадує мені, що цей день не тільки мій, а і його теж. Ми впораємося.

***

Після потрібної лише моєму батькові фотосесії ми перейшли до розкішного банкетного залу в червоно-білих тонах та такій приголомшливій кількості квітів, що будь-якого розмаху оранжерея здається недостатньо багатою на квіти на фоні цього пафосу... 

Більша частина гостей вже розташувалася за столиками. Варто подякувати організаторам і татові, що гостей розсадили чудесним та зручним чином. Центральная частина банкетної зали була вільна для музик та ведучої. А весь простір навколо неї був зайнятим столиками, за якими сиділи знайомі одне одному колеги, друзі та партнери наших родин.

Наші свідки разом з сестрою Марка, Лерою, моїм другом, Деном, та дітьми Надії – Інгою та Ігорем – розташувалися за одним дружнім столом. 

Я б – та й Марк, певна річ! – з радістю приєдналася до їх компанії, однак нам належало хоча б частину вечора просидіти біля батьків. 

От би забрати маму та сидіти весь вечір з друзями… Так просто для когось і ціла битва для нас. Марк би влашував мені це скажи я хоч слово, однак після моєї відмови фотографуватися без мами батько не зводив з мене свого суворого погляду. Я не боюся його, але будити лихо, від якого залежить життя мого Матвія, я не хочу.

– Іро, а ти не думаєш, що…

Тато відполікся від мовчазної нотації, призначеної для мене, коли моя мама не надто церемонно посунула Надію в бік, та сіла зліва від мене.

– У тебе зі мною якісь проблеми, Андрію? – рівним, але таким суворим, що от-от і підпалить батька, тоном відповідає моя мама і повертається до нас з Марком даруючи нам свою найніжнішу усмішку. – Як ви, мої хороші? Герої цього вечору… Втомилися? Стільки гостей – збожеволіти можна!

– Ірино Богданівно, які гості? – грайливо усміхається Марк не уникаючи нагоди позагравати з моєю матусею. – Поряд з Варею я нікого не помічаю.

– Ох, ти солодкий, як цукерочка, любий мій! – засміялася мама так щиро і тепло, що я аж розквітла на її очах. Щирості… мені так не вистачає щирості на цьому пафосному весіллі, що якби не Марк – можна було б з глузду з’їхати.

Апетиту не було, але я змусила себе хоч що-небудь з’їсти, бо мені тільки знепритомніти не вистачало. Поряд ласував закусками Марк і ми обмінювалися фразами слухаючи пафосну мову ведучої.

– Голубка моя сизокрила… – Марк так кумедно уподібнював свій голос ведучій, що я тільки те й робила, що пирскала від сміху та не відставала, називаючи його своїм білосніжним голубом…

Дійшло до того, що батькам Марка довелося зробити нам зауваження. 

– Ми ніби в школі на уроці, – сміялася моя мама, яку наш з Марком веселий настрій ні скілечки не дратував. Навпаки: вона була щаслива бачити нас такими життєрадісними… Це тільки батькам Марка здається неприпустимим радіти навіть на власному весіллі… Що за люди, матінко моя…

Думаючи про те, настільки ж різні у нас із Марком батьки, я мало не забула про традицію першого весільного танцю.

– Йдемо? – запитав мене Марк, коли ведуча вдруге повторила своє запрошення.

– Кадри вийдуть неймовірні! – з апетитом жуючи салат, тато радісно замахав виделкою в руці. 

– Обережніше, Андрію, – звернулась до нього мама, – ще трішки і вся оливкова олія буде на щоці твоєї дружини.

На тата це зауваження не справило ніякого враження. А от Надія кинула на маму такий вбивчий погляд, що я почала хвилюваися: чи не дійдемо ми до бійки?..

– Ставлю на Ірину Богданівну, – прошепотів Марк в моє вухо обіймаючи мою талію та проводячи в центр зали, де ми будемо танцювати чарівний вальс.

– Марк, не клич біду… – усміхаюся йому, та все ж погоджуюся: мама нізащо не буде поводитися негідно, але якби вона опустилася до такої поведінки – Надію зішкрібали б з підлоги усі батькові помічники.