16. 3.

Я широко розставляю руки і ступаю крок назустріч хлопчику, який, не звично для самого себе соромиться. Звісно, воно й не дивно: розкішна обстановка, більше сотні невідомих людей і я з Марком… у не буденному звичайному одязі та настрої, а в святкових нарядах нареченого та нареченої…

– Вітаю тебе з весіллям, Варя… – червоніючи, мій Матвій, одягнений у чудесний чорний смокінг, вручає мені букет рожевих троянд.

– Дякую, хлопчику мій!

Я так рада його бачити! Тиждень до весілля видався надзвичайно шаленим. Звичайно, ми з Матвієм щодня підтримуємо зв’язок, однак побачитися наживо на цьому тижні нам не вдалося. Знаю, що маленький герой, як і я, вже жити без наших зустрічей не може…

– А Марка я не вітаю, – мій кароокий залицяльник і єдиний суперник Марка переводить на нього погляд з неприхованим викликом. – Не забувай про поєдинок зі мною. Ми домовилися.

– Як я можу? – Щербину підіграти й просити не треба: він щасливий долучится до цієї гри. – Як тобі тут? Не нудно?

– Чесно кажучи… – Матвій ледь стишує голос і знову червоніє. – Я не розумію, навіщо вам стільки людей… Це на кожне весілля треба кликати такий натовп?

Одночасно з Марком починаємо сміятися цілком розуміючи нашого Матвія.

– Я від всього серця бажаю тобі, Матвію, запросити на своє весілля лише тих людей, яких ти хочеш на ньому бачити.

Хлопчик усміхається та відмахується:

– Головне, щоб на ньому була ти, Варя. Інших вже нехай… потерплю.

– А я дуже рада, що ти прийшов до мене…

Мені не хотілося зайвий раз дратувати його своїми запитаннями “як ти?”, бо ж і я, і всі ми знаємо: поки що не дуже добре… Ще не один бій доведеться витримати цьому маленькому сильному бійцю. На жаль, прогнози лікарів виявилися надто оптимістичними. Ми не обмежимося лише видаленням пухлини. Попереду у Матвія ще не одна хіміотерапія – і як би він не хоробрився, а ми раділи, що з кожною процедурою він долає цю жорстоку хворобу, однак нам, дорослим, доводиться задіювати неабияку силу волі, щоб не тремтіти та не плакати дивлячися на нього… такого маленького і самотнього в цій битві. От би забрати все собі, замість нього пройти все… А не можна… Треба терпіти заради нього і мовчки дивитися, як він самотужки проходить через своє пекло.

– Я до вас ненадовго, Варя, бо… в мене справи. 

Маленьке диво навіть не жаліється, що він швидко втомлюється, його часто нудить і йому весь час хочеться спати… 

– Дякую тобі. Твоє привітання і сама твоя присутність – зробили цей день ще особливішим, – так щиро говорю, що у хлопчика знову червоніють щоки.

– Дбай про Варю добре, Марк, – дає моєму чоловікові настанову та усміхнувшися йде.

– Цей хлопець один із найсильніших чоловіків, яких я знаю, – пролунав серйозний голос Марка, а я усміхнулася, бо мене не може не радувати, що і Марк, знаючи Матвія так мало, вже встиг проникнутися до нього повагою та любов’ю.

– Він тобі не зізнається… – кусаю губу і повертаюся до Марка, – але ти його приклад, Марк.

– Я? – він сміється своїм глибоким оксамитовим сміхом, від якого кутики моїх губ так і ринуть розтягнутися у велику-велику усмішку.

– Ти, Марк, ти… Такий сильний, впевнений і люблячий. Я впевнена, що Матвій мріє стати таким, коли виросте.

– У нього немає потреби в цй мрії, Варя. Матвій вже такий. Нехай росте, одужує… А потім я побажаю йому зустріти свою Варю. Але це буде, ой, як не просто… 

Таке задоволення в купі з гордістю та спокусливою посмішкою прикрашає обличчя Щербини, що я не стримуюся від сміху та запитання:

– Чому це?

– Ти дуже високий стандарт, Варя. Знайти навіть просто схожу на тебе – Матвію буде дуже не просто…

Я сяю навіть не торкаючися до нього – Марк здатен і одними словами змусити моє серденько стрибати до самого горла, а сироти не лише вкривати тіло, а бурхливо тупцювати по ньому купаючися у захваті його палкого погляду.

– Кохання не буде запитувати. Матвій просто зустріне її – і забуде про всі стандарти та ідеали. Щастя… справжнього та безмежного – ось чого я йому побажаю після здоров’я та повернення до звичного здорового життя.

– І я, – киває Марк, а за мить вже невдоволено зітхає. – Доле моя, ще декілька персон плетуться привітити нас.

– Матінко моя… це закінчиться колись?

– Хочеш: розжену їх? 

Хуліганська пустотлива усмішка та вигнута брова так і манить погодитися, але я хитаю головою.

– Не будемо доводити мого батька до серцевого нападу, Марк. Давай розберемося з залишками гостей…

Після Матвія я їх вже навіть не переймалася розглядати та слухати. Усі ці незнайомці злилися для мене в суцільну барвисту пляму, якій я дякувала та усміхалася по інерціїї, радіючи, що Марк – така бодьора та надійна скеля, яка не просто не залишає мене сам-на-сам з цим натовпом, а розділяє зі мною це випробування. Перевага в чоловікові-хуліганові в тому, що він не переймається почуттями цих невідомих заможних людей і не дозволяє їм заякоритися біля нас довше, ніж цього вимагають слова привітання.

Нарешті черга бажаючих обдарувати наречену та нареченого подарунками закінчилася – і до нас підпливли мій тато разом з Надією.