Глава 16.

Щедрість батька не обмежилася лише заручинами. Для весілля з виїзною церемонією він орендував ще більш помпезніший палац, щоб пробратися на який потрібно було оминути з десяток охоронців.

В розкішній білосніжній будівлі, яку з вулиці прикрашав неймовірно красивий сад, а всередині – бездоганна декорація в біло-рожевій палітрі та тоннни білих квітів всюди, куди тільки можна кинути поглядом, – буде і місцем реєстрації, і місцем святкування, бо ж тут мається і декілька зал для церемоній, і ресторан з бездоганною кухнею. Що до останнього, тут я довіряю батькові на всі сто.

– Я вже хочу додому… – шепочу Марку, руку якого я зараз нізащо не відпущу, коли ми зайшли у величний хол та опинилися перед довжелезними мармуровими сходами.

– Місце, в якому ми опинимося після медового тижня і мені не стало домом, – не приховуючи журби, зізнається Марк. – Однак ми впораємося.

– Ти обіцяєш? – навіщось питаю у нього та зазираю в сині-сині очі.

Марк усміхається, а в замисленому напруженому погляді смуток змінюється чимось безмежно ніжним, теплим і вже таким рідним…

– Обіцяю, Варя.

Рішуче промовлені Марком слова набувають значення мало не містичного. Я вірю йому і не сумніваюся, що тепер ми точно впораємося з усім, щоб на нас не чекало в майбутньому.

– Привіт! 

– Ва-а-а-аря!

Денис та Зоя, красиво вдягнені та щасливі підходять до нас з Марком і радісно обіймають. Руда бестія взагалі мало з ніг мене збиває аж підстрибуючи від збудження.

– Як тут гарно, Варя! Фантастично гарно! Я ніби опинилася в фільмі про королівське весілля! – не замовкаючи пищить Зоя, осипаючи орендований батьком палац захопленими епітетами.

– Щодо мене, то тут надто пафосно, – кажу свою щиру думку, на яку Зоя лише стенає плечима та й далі розглядає все навколо нас великими зачарованими красою і величчю місця очима та коментує своє естетичне задоволення від побаченого.

Дениса за її вигуками було й не чути. І тільки коли до нас підійшов Микита Костиленко, височенний, чорнявий, міцної статури та настільки самовпевнений, що не було б біля мене Марка – мене б знесла з ніг енергія переможця його друга, – Зоя враз принишкла. Ще й почервоніла густою фарбою.

– Привіт, – ледь усміхаючися кутиком губи, кивнув мені та Марку його найкращий друг. – Вітати ще рано, але я вже радий за молодят.

– Привіт, Костиль, – посміхнувся Марк потискаючи руку парубка. – Костюм в тебе, що треба!

Закотивши очі, Микита покосився на Зою, яка хихикала закусивши губу, чим власне і видавала свою причетність до темно-червоного елегантного вбрання Микити.

– Привіт, Іскорко.

– Моє вітання, Тарзане.

Дивлячися на цих двох, які лише простим вітанняя та поглядами вже викликали іскри та піднімали температуру повітря, я згадувала з якою битвою ми відвоювали у батька своїх свідків…

Микита – син відомого адвоката, годився батькові ще куди б не йшло… А от Зоя – вульгарна, за словами тата, дівка, аж ніяк не підходила Його Величності Андрію Власенку! Він мріяв про дітей міністрів чи хоча б відомих громадських діячів… Лише суворе та безкомпромісне слово Марка раз і назавжди припинило ці безглузді дискусії. 

“На нашому весіллі будуть ті свідки, яких ми оберемо самі”, – викликаючи в мене захоплення своїм рівним тоном, відрізав Марк. Батькові не залишалося нічого іншого, як підібгати хвоста і замовкнути.

Зараз же я дивлюся на наших дорогих найкращих друзів і не тямлю себе від щастя. Доки ми з Марком лише грали пару – між цими двома вже відбувається процес перетворення у справжню закохану парочку…

– Що ж, Марк, Варя… – закашлявся Денис, щоб привернути до себе увагу. – Може, покажите мені, де тут їжа?

– Ден… – не струмую свого жартівливого докору щойно ми залишаємо наших запальних Зою та Микиту та піднімаємося сходами на другий поверх. – Ти прямо як мій батько, ще той ненажера!

– Знаєш, Варя, китайці говорить: “Людина – залізо, а їжа – сталь”.

– А ти в нас, отже, Конфуцій місцевий? – глузує з мого друга Марк, а я усміхаюся.

– Так, так, Марк, Ден у нас ще той тибетський мудрець!

– Їжа на смак мого тестя в іншому місці, тут лише фуршет, – хапає Марк Дена за плече, коли той заходить у простору велику залу, де власне і відбудеться церемонія одруження.

– Варя… – Баленко мов у землю вростає та дивиться кудись попереду себе. – А хто це?

Підходжу до друга та прослідковую за його поглядом. Денис дивиться прямісінько на неймовірно вродливу та витончену у своїй ніжній персиковій сукні Інгу.

– М-м-м, хто ж це може бути? – не стримуюся, щоб трішки поглузувати. – Дуже гарна дівчина, так?

– Варя… – мука в голосі Дена аж настільки сильна, що я не бажаю і далі з нього знущатися. 

– Це моя зведена сестра, Інга.

– А той чорнявчик в сірому костюмі біля неї?

– А це лише її брат, – не стримується від нагоди зачепити Ігоря Марк. – Ну ж бо, Ден, лови мить та йди познайомся.

Відправивши Баленка у похід на Інгу, я б поспостерігала, чим завершить це дійство, однак біля мене знаходиться не менш цікава картина: сам Марк Щербина та наші останні миті несімейного життя…