15.2.

У день весілля я, як і належить нареченій, шалено хвилювалася. Відганяючи думки про шоу, яке нам залишилося зіграти наостанок, я думала про спільне життя-буття з Марком та його батьками… Це ж не дім, а справжній діючий вулкан, оточений двома злими горгулями!

Можливо, місяць шоу на публіку і не був таким поганим? Бо ж те, що чекає нас далі, видається в цей святковий день набагато моторошнімиш…

– Варя, можна?

Тихий, але впевнений стук в двері та ледь хрипкий голос миттю відігнали від мене і страхи, і дурні думки.

– Марк… – не стримуюся від докору в голосі, коли відчиняю двері своєму нареченому. – Ми ж повинні були…

Замовкаю зустрівшися з синім поглядом, який п’янить мене захопленням та… чимось таким потужним, що я навіть боюся давати цьому назву. Це просто збиває моє дихання та і мене збило б з ніг, якби я не притулилася спиною до стіни.

– Ти така гарна, Варя… – погляд Марка повільно ковзає по мені у весільний сукні, яку саме йому доля розпорядилася побачити на мені. – Чиста, неземна… Моя наречена…

Серденько моє виробляє одне за одним сальто, коли Марк дивиться ось так проникливо, глибоко в мою душу, на якій назавжди викарбовує своє ім’я.

– Ти теж… дуже вродливий… – ковтаючи в’язку слину, я роблю комплімент у відповідь, який і на половину не передає мого захвату від Марка у чорному смокінгу та білій сорочці з метеликом на шиї.

– Ходімо? – не розриваючи наш зоровий контакт, Марк протягує мені свою велику долоню і я довірливо вкладаю в неї пальці.

Тримаючися за руки, як справжнісінька парочка, – сходимо зі Щербиною сходами на перший поверх, де нами любуються мої батьки, а Женя в своєму екзальтичному стані вже починає роздавати вказівки, як нам з Марком стояти, всміхатися, що говорити, як дихати і що виражати поглядами… 

– Андрію, а тобі не здається, що це надто… награно? – наважилася мама озвучити точно наші з Марком думки. – Ніби якесь шоу… Варочка з Марком прекрасні і без вказівок чи інструкцій! Закохані та щирі – вони вже цією чесністю своєю привертають увагу та зачаровують… Без жодної постановки чи гри. Це ніби, знаєш, кадр в русі, сцена з реального життя – вони природні та…

– Іра! – різко перебив батько свою колишню дружину. Маю сказати, я чекала, що він зробить це раніше… – Нехай кадрами весілля займаються ті, хто в цьому тямить!

Начхавши на пригнічене обличчя моєї мами, батько вже дав вказівку Жені, щоб той і далі читав нам лекцію про сьогоднішнє весілля.

Однак ми з Марком синхронно відчули роздратування і міцніше стискаючи руки одне одного повернулися до дверей і мовчки пішли.

– Марк! Варя! – верещить за нашими спинами Женя.

– Я не знаю, куди ви зібралися, – ледь стримуючися грізно говорить Марк відчиняючи мені двері, – а ми з Варею їдемо одружуватися. Якщо так сильно бажаєте – Женя, обіймися з Андрієм Ігорьовичем та знімайте себе на камеру, стільки ваша душа забажає.

Усміхаючися, я вийшла на вулицю та разом з Марком ми рушили до святкового чорного лімузину.

– Хвилюєшся? – запитує Марк щойно ми сідаємо на зручні шкіряні сидіння поряд одне з одним.

Мої пальці так і залишаються у великій долоні Марка. Кращого їм місця зараз і не знайти. 

– Хвилююся, – зізнаюся щиро, бо кому як не Маркові можна розповісти про всі-всі переживання і обов’язково отримати його підтримку та впевненість, що хай там як буде далі, а я можу на нього розраховувати. – Однак найбільше, знаєш, про що? Про наший наступний крок…

– Твій тато не встиг тобі сказати? У нас медовий тиждень…

– Що?.. – перепитую безглуздо, бо це щось неймовірне… – Який ще медовий тиждень, Марк? Ми ж не домовлялися про це…

– Він сказав мені про це сьогодні вранці, – протягуючи свої довгі ноги в просторому салоні, поділився Марк. – Презентував це як подарунок… Однак до нього додається Женя та фотографи.

Мабуть, у мене почалася істерика, весільна лихоманка чи якась маячня, але я просто розсміялася та прихилилася до сильного плеча Щербини.

– А знаєш, це навіть цікаво! 

– Ти, справді, не проти? Я можу все відмінити, Варя, ти тільки скажи. Просто для мене це… чудова нагода побути з тобою разом.

Мої пальці в руці Марка запекли, а серце сповільнило свій стук.

А що для мене цей тиждень? Може, нагода краще пізнати Марка?

– Я, справді, не проти, Марк. Але спершу… давай переживемо наше весілля…