Глава 15.

Тиша і прохолода будинку було саме тим, що потребували мої нерви після такої незвичної для Марка відстороненості та напруження.

Втомлена цим складним днем та тижнем в цілому я плелася до сходів та мріяла про своє затишне ліжечко, в яке так наполегливо підганяв мене Марк.

Однак я ще навіть не встигла ступити на дерев’яну дошку, як почула скрип вище на сходах.

Крадучися, як злодій, вниз спускався тато.

Розстібнута сорочка, скуйовджене волосся та блиск в очах моментально прогнали від мене втому та бажання спати.

– Тату?..

Прошепотіла я одними губами зустрічаючися з батьковим поглядом.

Він важко зітхнув з неприхованою досадою не тому, що йому – не дочекаєтеся! – соромно, а тому, що ми помітили одне одного і зараз татові доведеться щось вигадувати…

– Вже пізно, – проконстатував він. – Тебе Марк підвіз?

Киваю не зводячи з батька очей. Він преспокійно спускається все нижче і теж дивиться прямісінько на мене.

– Ти… – слова застряють в моєму горлі. Мені огидно, неприємно, дивно… – Як довго це триває?

Батько, незадоволений допитом, різко проводить рукою по волоссю.

– Це має значення? – ледь стримуючи роздратування, питає він. – Ми дорослі люди. Займайся нареченим, – пирхає він і думаючи, що його це врятує, вирішує зачепитися за Марка. – Ти так обурювалася та протестувала проти моєї ідеї, а зараз… тебе відігнати від Щербини не можна. Що, Варя, закохалася?

Я відчула огиду вдруге. Як ницо з його боку зараз маніпулювати цим… Як негідно бажати врятувати свою шкуру і кинути мені в обличчя те, з чим я сама ще не розібралася.

– Говорять, коханим не зраджують… 

Тихо з гіркотою кажу я батькові в спину, коли він незворушно проноситься повз і вже, либонь, бажає чимдуж змитися.

– Я думала, ти покинув маму, бо кохаєш свою Надію! – не стримую яду, дозволяю йому панувати в мені, віддаю віжки та нехай несе він мене по схилам цієї непростої розмови. – Перше кохання! Те саме, що не минає! Однак ти і їй зраджуєш… Ти кохав хоч когось, тату?..

Опустивши голову вниз, батько стоїть до мене спиною. Я фізично відчуваю, як шестерні його складного мозку відчайдушно ворушаться в голові. Навіть зараз, у момент викриття його в черговому негідному вчинку, тато думав, думав, думав… Зважував ризики, оцінював ситуацію, торгувався сам із собою…

Втративши надію на відповідь чи хоч яку-небудь реакцію, я зітхнула та повернулася обличчям до сходів. Чого стояти в цій тиші даремно?

– Я заплутався, Варя…

У голосі завше впевненого Андрія Власенка бринів страх, вразливість і тревога.

Не повертаюся обличчям до нього, стою і вбираю в себе звук його надламаного і живого голосу. Можливо, вперше в житті я маю можливість чути тата ось таким… Зараз він – не робот, не вічний невпинний двигун, не цинік та не ділок. Зараз він – справжня жива людина з ранами та страхами, слабкостями та своїми людськими звичайними бажаннями…

– Усе так заплуталося, перемішалося… – зітхає тато і відкривається мені й далі. – Можливо, це хвилинна  слабкість, а може… може, саме зараз я роблю все правильно. Я не знаю, Варя, вперше в житті я не знаю, як бути…

– Як на мене ти… справжнісінький негідник, тату. Нехай заплутався, але це не виправдовує і не відміняє того, що ти ламаєш долі…

Спиною до тата так легко говорити йому ці слова, звинувачувати його та сипати претензіями і образами…

– Ти ж залишишся з Надією! Навіть не смій брехати ні мені, ні самому собі! Ти не повернешся до мами… Навіщо, для чого ти отруюєш наше життя марними сподіваннями?!

Дитина всередині мене чекала почути те, що я доросла вже не чекаю. Однак те, що врешті-решт сказав тато вразило своєю простотою та істинністю і дитину, і дорослу…

– Це її вибір, Варя, – ледь чутно, але я почула кожне слово, яке промовив тато. – Іра могла б виставити мене за двері, однак вона погодилася, прийняла мене… Отже, і сама теж хотіла цього…

Звісно, вона хотіла, негіднику! Звісно, мама хотіла! Бо ж все своє життя тільке тебе, тебе одного, кохає! І ця ситуація кричить про те, що ні на мить вона чекати його не перестала…

А все ж мені важко не погодитися з батьком… Я не можу ставитися ні до нього, ні до мами, як до нерозумних недосвідчених дітей. Тато має рацію... Це її вибір. Це їх вибір. А мені б рухатися далі. 

Досить жити минулим! Набридло леліяти образи на тата, вихваляти маму, а головне: досить жити надіями, що коли-небудь хтось поверне мені втрачене дитинство.

Чіпляючися пальцями за перила, я ледве пересувала ноги піднімаючися на другий поверх. З кожною сходинкою мені ставало все легше, ніби з кожним кроком я скидаю один за одним тягар, який тягла за собою довгі роки.

____

Любі мої, а як ви думаєте: у батьків Варі є шанс?..

Дуже дякую вам за сердечки книзі та підписку на мене, ціную ❤️❤️❤️