14. 3.

У машині Марк тримався відсторонено, а я навпаки тяглася всим єством до нього і те й робила, що розглядала його зовсім не переймаючися, що він помітить чи пожартує…

Щербина вів авто впевнено й швидко. Не перевищував, але й не плівся, як черепаха, — ідеальний баланс.

Нічне місто мерехтіло яскравими вогниками, але єдине, що цікавило мене: мій фальшивий наречений. Очі те й робили, що милувалися вольовим профілем цілеспрямованої та сильної людини. Сині океани, які хвилюють мене, як і шторм не зміг би, сфокусовано дивилися на дорогу не даруючи мені свої звичні красномовні погляди…

Я не могла відірватися від його красивих рук і довгих пальців, які професійно крутили руль спортивної машини беззаперечно підкоряючи собі волю жалізного коня.

Я б так і дивилася на нього без найменшого страху бути спійманою, однак втома, підбір фраз та довгі балачки таки ж зробили своє — і я не зчулася, як провалилася в сон…

— Варя…

Хрипкий голос вривається в солодке марево сну, а прохолодні пальці торкаються моєї гарячої щоки — і я ще повною мірою і не прокинулася, а вже беззахисно та довірливо усміхаюся Марку радіючи його теплому ніжному погляду.

— Приїхали, — видихає хлопець, закриває очі й забирає від мене свою долоню, після чого й сам відвертається до дороги.

Не встигаю і подякувати за поїздку, як Марк виходить із машини і вже за мить відчиняє мені двері.

Ступаю на тротуарну доріжку біля будинку мовчки й не зводжу з Марка погляд. Таким напруженим та ніби щосили стриманим мені не так часто й доводилося його бачити. Зі мною Щербина завжди еталон ніжності та привітності… А тут я ніби стала однією з тих, хто спричиняє в ньому складні почуття…

— На добраніч, Марк… Дякую за все.

Між нами відстань пів метра, однак Щербина й не думає скористатися нагодою подолати її. Що ж, мабуть, сьогодні саме той день, коли вести танок буду я.

Долаючи незручність, я наближаюся до хлопця, який уважно дивиться на мене й чекає, що ж відбувається в моїй голові… Ох, ліпше тобі не знати, Марк, ліпше не знати…

На язику крутяться безглузді слова, якими нізащо не хочеться порушувати цю мить. Натомість я ледь піднімаюся навшпиньки й цілую холодну щоку Марка.

Його тіло — що скеля: тверде й непохитне. А мені так хочеться зараз дістати від нього звичну ніжність… Я ж знаю, що він теж не проти, теж думає тільки про це… Однак стоїть нерухомо й не реагує на мої дотики. А я, яка вже наважилася на крок, не збираюся відступати. Труся носом по його щоці й обіймаю талію руками.

Шумно видихаючи в моє волосся, не залізний Марк притискає мене до себе і я знаю: добровільно мені тепер не вибратися з його кільця рук.

Стоїмо в обіймах хвилина за хвилиною і не думаючи залишати одне одного. Якщо він зараз і надумає — я свої руки точно не розімкну.

— Скоро весілля, Варя…

Щока Марка торкається моєї шиї, а його обличчя заривається в моє волосся. Відчуваю його глибокий вдих, що, здається, має на меті увібрати в себе весь мій аромат до останнього ольфа.

— Наше життя зміниться назавжди…

Серйозність в його тоні проганяє від мене туман і я не менш серйозно відповідаю:

— Невже воно вже не змінилося, Марк? Тільки-но ми погодилися на цю умову — невже воно вже не змінилося назавжди?

Фізично відчуваю лавину слів, яка несеться в голові Марка, і навіть ніскілечки не боюся бути придавлена її вагою. Зараз, у цю мить, я готова до всього! Усе можу знести і витримати…

Однак, як це не дивно, саме зараз із нас двох Марк, виявляється, має більше здорового глузду. Він точно знає більше, ніж я, і відчуває, мабуть ще набагато більше та сильніше…

Навіть такий, як Щербина, хлопець, хоче бути зрозумілим, принятим і почутим вірно… Мені раптом стає так дивовижно зрозуміло те, що його почуття можуть бути, дійсно, справжніми, що я втрачаю дар мови на довгу мить…

— Марк… — ледь чутно шепочу я.

Однак він розтискає мої руки на своїй талії та цілує мене в скроню.

— Уже пізно, Варя. Йди в дім.