14. 2.

Варя.

Наступні тижні минала в підготовці до весілля.

Тривали інтерв’ю та фотосесії, ми з Марком відвідували батькові благодійні аукціони та звані вечері. Декілька разів ми навіть брали участь у телешоу, на яких відповідали на дурні питання на кшталт:

— Наскільки добре ви знаєте одне одного?

Перезирнувшись із Марком, я подумки закочую очі. Як добре я знаю цього хлопця? За цей місяць я вже разів сто відповідала на це запитання! І кожного разу мене сіпає від нього, мов уперше…

Чи можливо взагалі знати когось дуже добре? Як виявилося, я і своїх батьків не достатньо знаю… Що ж говорити про парубка, з яким місяць ми граємо в закохану пару та весь час плутаємо виміри реальності, яких за час батькової передвиборчої кампанії стало більше, ніж за все моє життя…

— Я думаю, знати людину на всі 100 % неможливо, — ухиляюся я від прямої відповіді, коли ведуча повторює своє запитання.

— Однак ви збираєтеся одружитися! — сміється білява миловідна жінка. — Чи вам від кохання, як то говорять, знесло дах? Ха-ха!

— Я колись почув слова, з якими повністю згоден, — втрутився Марк та виручив мене від незручності. — Ми в будь-якому випадку отримуємо кота в мішку.

Грайлива усмішка Щербини викликає в мені незмінне бажання усміхатися йому у відповідь. Я радо послухаю, що цей оратор надумав говорити…

— Витрачати роки на знайомство та пізнання одне одного — немає ніякого сенсу. Усе, що нам треба, це переконатися, що в людині є якості та риси, які тобі важливі, зрозумілі та близькі, та в свою чергу — немає того, що ти нізащо ніколи не приймеш. А над іншим треба працювати.

— Які важливі слова… Варя? — протягла замислено ведуча та відразу ж підключила до обговорення мене.

— Погоджуюся з Марком… Мені ще дуже подобається позиція Моруа. У своїх «Листах до незнайомки» він згадував слова свого друга-філософа, Алена. «Мало приймати людину такою, яка вона є. Треба бажати її такою, яка вони є.», — повертаюся до Марка. — Я погоджуюся і з тобою, і з Моруа. А від себе скажу: головне: менше фантазувати… Дивитися треба на реальну людину, а не на ту картинку, яку наший закоханий мозок так любить малювати… І самій теж… залишатися справжньою собою. Не вводити в оману і не впадати в неї ж…

На цих би словах і завершити ефір, однак ведуча відпрацьовувала батькові гроші та свою роботу на всі сто балів. Наостанок мене чекало запитання, без якого батькові піарники обійтися нізащо не могли б…

— Дівчина часто підсвідомо шукає чоловіка схожого на тата, — почала білявка, а в мене мимоволі стиснулися щелепи. — Андрій Власенко — гідна людина нашого міста, та що там — усієї країни! Напевне, він завжди був для Вас прикладом чоловіка, яким має бути Ваш супутник по життю?

— Не дай Боже… — зривається з моїх губ, перш ніж я встигаю подумати.

Колись у минулому, яке я, на жаль, не можу забути, батько був для мене прикладом, любим татусем і найкращим супергероєм… Колись у минулому, яке вже не повернути.

Ведуча ж дивилася на мене перелякано, а Марк заспокійливо гладив мою долоню своїм великим пальцем.

— Мій батько… — виправляю я свою необережність, — надто високий еталон, космічний рівень… — аж зуби зводить від цукру, яким я присмачую своє обурення. — А серйозно: я хочу, щоб ми з Марком не шукали собі ікон. Хочу, щоб ми були собою, а не наслідували когось.

— Та однаково ж батько приклад для Вас, Варя? — ніяк не відчепиться ведуча.

— Звісно, — посміхаюся я на камеру такою посмішкою, яку любить дарувати публіці мій тато. — Він і мама — мої найкращі зразки поведінки та способу життя…

***

— Я вже чекаю на вибори сильніше, ніж батько! — ділюся я з Марком щойно ведуча завершує ефір і ми нарешті залишаємо студію та виходимо в довгий сірий коридор, що веде нас на вихід із будівлі. — Як же я втомилася співати йому оди та дифірамби! Мені здається, коли це завершиться — я не скажу про тата більше ні слова! Ні хорошого, ні поганого — нічогісінько!

Марк мовчки всміхався, а я відчувала безмежну вдячність до нього… Женя з’їдав мої мізки кожної нашої зустрічі говорячи про те, що Марк відкидає мало не всі батькові пропозиції про черговий захід.

«Ми не виграємо так вибори! Вплинь на нареченого!» — верещить батьковий піарник, а я лише стенаю йому плечима та глузливо відповідаю: «Женя… я довіряю ці питання Марку…»

Розумію, що ми граємо з вогнем, однак і без того протягом тижня ледь не щодня беремо участь у якійсь дурній затії. Може, не ідеально, але ми відпрацьовуємо свою частину угоди на всі сто!

А зараз Марк, який не надто балакучий по характеру, але завжди має, що відповісти, — такий мовчазний, що я невільно гублюся…

— Все гаразд?

Підходжу ближче та торкаюся його великої долоні своїми пальцями. Тепла шкіра реагує на мій дотик і міцніше стискає мої пальці.

— Все чудово. Ти як?

— Втомлена, але щаслива, що ти поруч… Рада, що ти разом зі мною проходиш через усі ці випробування…

Піддаюся пориву та щиро говорю Марку про свої відчуття. Його сині очі фокусуються на моїх і, як грозове небо, усе темніють та темніють попереджаючи нас про штормове попередження.