13.3.

— Гаразд, Марк. Будемо домовлятися з тобою.

Від рівного тону батька та холодного виразу обличчя нічого хорошо чекати не варто. Своїм супротивом та бажанням захистити мене Марк щойно нажив собі ворога. Цей факт, звісно, не може не пригнічувати мене… Хоча Марк мені лише фальшивий наречений — я не хочу, щоб тато ставився до нього вороже. А ці блакитні холодні очі надто явно транслюють незадоволення цим «вибриком» та бунтарством.

— Усе буде добре, — так ніжно та хрипко шепоче у вухо Марк, що я поступово розслабилася і дозволила собі повірити, що так воно й буде.

Однак настрій за нашим столиком неминуче зіпсувався. Навіть мама й та виглядає напруженою. Те й не дивно: вона бездоганно відчуває настрій тата. Шкода, що абстрагуватися від нього їй не вдається так добре. Відчуває, що колишній чоловік хоча й зображає спокій, а в душі – нервує та лютує — от мама давай і собі хвилюватися…

І ніби цього мало — ще й батьки Марка вирішили додати гіркоти в цей зовсім не солодкий вечір…

— Пристойні дівчата не вистрибують з урочистого заходу, коли їм заманеться! — шипить Анфіса Леонідівна Лері. — Стій і чекай хоча б початку заручин, потім вийдеш!

— Мамо, та я просто повітрям подихаю і повернуся! — не здається сестра Марка й намагається випросити собі звільнення (чи хоча б переву) від церемонії.

— Знаю я твоє «подихаю»! Уже втекти надумала, так?! Стій і чекай!

На Анфісу вже почали озиратися люди із сусідніх столиків, однак цій горгоні хоч би що.

— Чому ти до неї причепилася? — втрутився Марк. — Лер, йди подихай. Ти ще встигаєш до шоу.

Чи навмисне, чи ненароком, але Марк вдруге за цей вечір спричинив гнів в очах мого тата. З вогнем грається цей небезпечний хлопець…

— Ніякого повіртря, доки Марк не освідчиться!

Гримнула безапеляційно моя свекруха, а я вперше була готова з нею погодитися… Повітря, і справді, немає… Легені наповнилися ароматом терпкого чоловічого парфуму Марка. У мене таке відчуття, що не тільки вдихаю — а і видихаю я вже його аромат…

— Лер, ми тебе можемо почекати. Однак я буду без претензії, якщо ти трішки запізнишся. Варя, ти як?

Я було хотіла сказати сестрі Марка, що тут обов’язково має бути якийсь балкон, де вона змогла б подихати повітрям і встигла б повернутися до нас. Однак її матір уже несамовито верещала:

— Марк, не смій її підбурювати! Не соромте сім’ю!

— Валерія, тільки крок ступи — і я випорю тебе посеред цього залу.

Слова батька Марка — стали тим запаленим сірником, який він самотужки кинув в облиту бензином Леру.

— Знімай пасок, тату! — життєрадісна дівчинка, яка ще мить тому була спокійною, зараз уже нагадувала поранену загнану в глухий кут пташку, що розлючено випалювала страшні слова. — Нехай кожний дізнається, яка гуманна людина та батько міністр Георгій Щербина!

— Лера, сюди, — одним рухом Марк притягує до себе сестру й ховає її за своєю широкою спиною.

Іншою рукою він обіймає мою талію, а я тремчу відчуваючи, напругу, яка, як пружина, от-от розтиснеться – і вибухне люттю, що ладна знищити все на своєму шляху.

— Ти говорив, батьку, що подібне не повториться навіть на словах. Нагадити тобі, що я обіцяв зробити, якщо ти хоча б спробуєш порушити свої ж слова?

– Марк, не треба… — пищить налякано за спиною старшого брата Лера. — Я ж тільки повітрям свіжим хотіла подихати! Я нічого такого не хотіла… Прошу, не треба…

— Маленька моя, тихо-тихо, усе гаразд…

За нашими спинами моя мама вже обіймає Леру та заспокоює її від сліз.

Хапаюся за руку Марка відчуваючи, що він в будь-яку мить може зірватися з місця та наробити дурниць.  

Навіть батько нарешті прокинувся та виставив біля нас якийсь живий щит із натовпу, який загородить від усіх присутніх цю безглузду та обурливу сімейну сцену.

— Як тобі не соромно кричати на батька серед людей?! — голосом, яким би прокляття промовляти, Анфіса вирішила не заспокоїти, а ще більше розпалити гнів у грудях свого запального гарячого сина.

— Ти не посмієш, — крізь стиснуті зуби виплюнув Георгій, який ще хвилину тому погрожував Лері, а зараз злякався за власну паскудну шкуру боягуза, що здатний лише  псувати життя своїм дітям.

— Марк! — зойкаю я, коли мій наречений ступає крок до батька. — Марк…

Зупиню його доторкаючися долонями до обличчя.

Він відволікається на такий незвичний від мене жест і серед гніву в його очах промайнуло здивування.

— Будь зі мною. Не роби дурниць…

Не чекаючи від самої себе, тягнуся до міцно стиснутих губ і сама цілую Марка.