13.2.

— Я дуже скучив.

Марк підморгує мені у своїй нахабній манері, а я не стримую усмішку. Торкаюся долонями гладеньку тканину чорного піджака і, не зводячи очей із синіх океанів, малюю пальчиками візерунки на білій сорочці на грудях Марка.

На високих підборах у меня є можливість дотягнутися до губ Марка навіть не піднімаючися на носочки. Бачу, як смикається кадик хлопця і міцніше стискаються щелепи, коли я наближаюся до його обличчя і зупиняюся всього в декількох сантиметрах поряд з губами.

Хоча для всіх навколо і для наших сімей, крім, звісно, мого тата, ми — закохана парочка, та все ж, чари між нами видаються мені такими потужними, що от-от і станеться вибух.

Марк читає в моїх очах страх та хвилювання і в його темному погляді з’являється проблиск ніжності, яку вже було поглинула нестримна жага.

Ніжно та майже невагомо цілуючи мою вилицю, він говорить так, щоб почули всі:

— У цій метушні та підготовці тебе вирішили вкрасти в мене. Почуваю себе голодним та сердитим звіром.

Радо спираюся на його плече, коли рука Марка обіймає мою талію та притискає ближче до себе.

— Як не соромно ховати від мене мою дівчинку? — повертаючися до батьків, Марк знаходить єдину адекватну серед наших дорослих людей — мою маму — та грайливо їй посміхається.

— Від тебе, Марк, ще спробуй сховай! — добродушно та мило сміється моя мама, така інородна частинка, як і я, на цьому шоу. А вона тримається молодчинкою. Не маючи нічого спільного із цим вульгарним пафосом та брехнею, вона заради любові до мене та радості за нас із Марком тримається королевою. Найкращий приклад для мене.

— Ви, Ірино Богданівно, гарно зятя вивчили, — хихикає Лера та повертається до батьків. — Ви бачили коли-небудь свого сина таким… зачарованим? — карі оченята білявки знайшли мене. — Варя, хто ти? Чародійка? Фея?

Огорнена сильною рукою та притиснута до твердої, теплої та найнадійнішої у світі скелі, я слухала Леру, але дивилася тільки на свого неймовірно красивого нареченого, про якого вже навіть подумки не хочеться думати, що він — фальшивий…

Невже поряд із несправжнім земля крутить під ногами, а голова — йде обертом? Хіба з фальшивим нареченим я плавилася б, як віск, перетворюючися в тягучу вируючу субстанцію, якій так хочеться покинути береги та щосили нестися назустріч незвіданному?..

— Відчепися від Варвари! — сухо та ядовито бовкнула Анфіса Леонідівна пирхаючи так шумно, як і коняка, втомлена стояти в стайні, не зможе.

— Поводся пристойно, — не відставав від дружини й Георгій Сергійович.

— Лера просто жартує, ми все розуміємо, — примирливо та лагідно поспішила втрутитися моя мама, якій завжди злі мармизи та гнівні слова старших Щербин видавалися виликом для її шляхетності та милосердя.

Мій тато, здається, і не помітив напруження, яке все більше концентрувалося за нашим столиком. Андрію Власенку набагато цікавішими видалися апетитні канапе, яких цілу тарілку він один уже встиг проковтнути.

А проте на мене та Марка батько витріщався не без задоволення. Ще б пак! Я, мов той пломбір на Сонці, у руках Марка — була зараз ласою картиною для журналістів та, звичайно ж, яскравим підтвердженням батькової брехні.

Варто було майбутньому прем’єр-міністру підморгнути Жені за сусіднім столиком — як цей жвавий парубок накликав фотографів та операторів, які почали ледве в обличчя нам із Марком не лізти, щоб зробити ефектні фотографії.

— Тату, — не стримуюся і сердито зиркаю на батька. — Ми можемо хоча б п’ять хвилин спокійно…

— Не можемо, — витираючи серветкою губи, холодно відповів тато і, як змія скидає шкуру, позбувся дурнуватої посмішки. — Ти — донька Андрія Власенка та невістка Георгія та Анфіси Щербини. Звикай до уваги публіки. Це лише початок, доню.

Я не бажаю залишати такі слова без уваги, однак ініціативу в цій розмові переймає мій майбутній чоловік.

— Звісно ж, Варя — Ваша донька, Андрію Ігорьовичу, та навістка моїх батьків… Однак передусім Варя — моя наречена та майбутня дружина.

Голос Марка пронизаний чимось настільки сильним, власницьким та сповненим жаги захищати своє, що в роті невільно першить від хвилювання. Його прямим та безжалісним поглядом, направленим на мого тата, можна, мабуть, вбити насмерть. Однак у Андрія Власенка є вічна броня: він — не людина…

— Моя наречена не буде терпіти нападки ваших журналюг та роззяв. Усі наступні акції, перформанси, фотосесії та всяку іншу вашу піарну лабуду — Ви тепер будете обговорювати зі мною. Зрозуміло?

Жовна на обличчі батька заходили рекордно швидко. Піар — заради якого він, власне, і затіяв цей шлюб — зі слів Марка тепер знаходиться під загрозою.

Однак ні, батько, ні я, яка, хай там що думаю, а завжди буду вдячна йому за життя Матвія, — не можемо так ризикувати…

— Усе гаразд, Марк, — торкаюся долонею його грудей та зазираю в сині очі. — Я трішки втомилася від цього… Однак тато має рацію: це моє нове життя. Я маю звикнути до…

Інші слова потонули в моєму горлі, коли губи Марка торкнулся моєї скроні.

— Усе буде гаразд, Варя, буде. Ви мене зрозуміли, Андрію Ігорьовичу?