Глава 13.

На наступних вихідних відбулися наші з Марком заручини.

Ані мене, ані Марка не залучали до організації чи хоча б обговорення цієї «найважливішої події в нашому житті». Проте нас це ніскілечки не турбувало, адже ми були зайняті університетом, відвідуванням Матвія, безкінечними інтерв'ю та фотосесіями.

До того ж, витримати пафосні промови мого батька та неадекватні вибрика матері Марка — було ще тим завданнямм, витрачати сили на яке в нас не було бажання. Ліпше я побережу свої нерви перед нашим спільним життям-буттям під одним дахом. Під нігтями невільно коле на одну лиш думку про це…

— Ходять чутки, мама Щербини — ще та мегера, — посміхаючися, моя дорогая руда Зоя випитувала в мене подробиці про мою майбутню сім’ю.

Поряд із нею за столом в університетській кав’ярні смакує привезену доставкою китайську їжу Денис.

Моя мама сказал б, що не гарно, не чемно та зовсім не правильно осуджувати та критикувати не те, що близьку, а будь-яку людину за її спиною. Якщо маєш претензії — скажи їй в обличчя. Але тут же ціла нука, як сказати! Скажи я мамі Марка, що вона навіжена — то я ж зароблю собі ворога на все життя! Однак, говорити з нею спокійно — це, справді, ще те завдання…

Тому я нахабно користуюся тим, що моя мама не чує мене зараз і жаліюся друзям на майбутню — хоча й фальшиву! — свекруху.

— Як гадаєш, Зоя… Горгона, Циклоп, Грифон та інші міфічні чудовиська — достатньо описують епітет «складна людина»?

— Ох, усе настільки погано? — у той час як жвава Зоя незвично для неї довго переварює почуте — Денис миттю реагує та засмучується. — Мені шкода, що у вас на старті складні стосунки. Але це ж ти!.. Як тебе можна не любити?

— Мабуть, мати просто ревнує… — замислено припустила Зоя.

— Хай там як, я вірю, що ви порузумієтеся.

Ох, мої друзі — найкращі… Так щиро переймаються за мене навіть не здогадуючися, який це все фарс…

Усі так легко прийняли наші стосунки, що я не зчулася, як і сама зачарувалася ними. Мені навіть сподобалося уявляти, ніби все це по-спражньому. І складні батьки Щербини лякають мене не так сильно, як варто було б.

— Я досі не вірю, що у вас скоро весілля! — немов виринаючи зі сну, вигукнула Зоя.

— Наївна! — глузує Денис. — Я ще в перший день свого повернення зрозумів, що Щербина закоханий по вуха.

Ох, я навіть не знаю… Люди називають це хімією… Можливо, у нас із Марком і сильна хімія, але чи не поспіх називати це закоханістю? Ми обоє гарно відігруємо на публіку наші почуття і стосунки… Це плутає думки, навіює розуму неіснуючі мотиви вчинків та слів. Я все більше і глибше грузну в нашій грі.

На одній із останніх фотосесій закоханої парочки в парку я, ігноруючи захопленого фотографа, запитала в Марка те, що мене так хвилює:

— Тобі не здається, що ти… ми перебільшуємо? Ми ж так не встигнемо й озирнутися, як закохаємося по-справжньому…

Тепле весняне сонце лагідно торкалося наших облич своїми всюдисущими промінчиками і я мружилася щосили намагаючися не виглядати в кадрі кумедною.

Мы одягнені в наш звичайний одяг, щоб бути природними, а не глянцевими, тому я у блакитній шифоновій сукні та в білому укороченому жакеті. Марк же хлопець гарячий, тому його широкі плечі покриває лише біла футболка, яка вдало контрастує із чорними джинсами.

Його русяве волосся трішки відросло за час нашої угоди й зараз, якщо я наважилася б доторкнутися до його голови долонею — змогла б перебрати пальцями м’яке волосся.

— А якщо закохаємося, то що? — нахиляючися до мене, Марк провокаційно підморгнув.

Щербині так подобається дражнити мене, що він і не думає припиняти.

— Потім…

Я було почала щось говорити, але швидко збилася з думки, коли довгі пальці Марка без дозволу торкнулися мого густого волосся і почали гратися ним, намотувати його на пальці і проводити ним по Марковим вилицям, носові, губам…

— Потім може бути дуже боляче, Марк… — лудь чутно, ніби остерігаючися порушити чари між нами, я промовила ці слова не зводячи свого погляду із синьо-чорних у цю мить очей.

Мені не страшно говорити з ним про свої тривоги. Навпаки: я не можу з ним не говорити про це. Без цього щось між нами ніби не так. Можу приховувати, стримуватися, але однаково обов’язково подивлюся в ці сині очі й все-все розповім.

Мій небезпечний незрівнянний візаві та фальшивий наречений мовчить. Однак його грайливий погляд стає таким серйозним, що я не стримуюся від запитання:

— Про що ти думаєш?..

— Я думаю, Варя… — Марк усміхнувся — і моє напруження як рукою зняло. — Те, що ми проживаємо, відчувається дуже природно, по-справжньому. Давай не будемо боятися, а просто довіримося цьому чомусь більшому за нас і дозволимо йому статися, а? — теплий подих пестить моє обличчя, коли Марк нахиляється ближче, а потім торкається губами мого вуха. — Я обіцяю: зроблю все, щоб тобі не було боляче.

___

Любі мої, дякую вам за підписку на мене та сердечки книзі ❤️❤️❤️