12.6.

— Як же ви познайомилися? Я гадаю, усім просто не терпиться дізнатися вашу історію кохання!

Наша інтерв’юер, Олена, розкішна шатенка з легким макіяжем на привітному вродливому обличчі тридцятирічної жінки, справляла враження хоча й допитливої, як і всі журналісти, однак зовсім не нахабної людини.

На відміну від попереднього інтерв’ю, тут у нас із Марком цілковита свобода. Головним завданням є передати на камеру якомога правдивіше наше кохання одне до одного та захоплення одне одним. Своїми запитаннями та невимушеною розмовою Олена справлялася з цим на всі сто.

— Ми навчаємося в одному університеті, — перезирнувшися зі мною та отримавши короткий кивок, Марк узяв ініціативу в свої руки. — Це було питанням часу.

— Ох, точно! — по-простому та мило вигукнула інтерв’юер. — Виходить ви вже знайомі три роки, якщо я не помиляюся?

— Фактично так, але почали ми зустрічатися не так і давно…

— І відразу весілля?

— А навіщо відтягувати? — Марк поглянув на мене грайливою посмішкою. — Я жити без Варі не можу.

— Як я люблю закоханих чоловіків! — експресивно плескаючи в долоні вигукнула Олена. — Навіть от — нічого особистого, Марк! — такого хулігана зі складною репутацією кохання здатне облагородити та викликати в душі жагу до величного та прекрасного!

Перезираємося з Марком та посміхаємося такій дитячій та безпосередній реакції. Ніби хтось із рідних людей, Олена раділа за нас неймовірно гарно та щиро.

— Що ж, Марк, зізнавайся, — та все ж вона не давала нам ні хвилини спокою, — що тебе приваблює у Варі?

Марк кусає губу й повертається до камери, не залишаючи мене від відчуття, що дивиться він прямісінько на мене.

— Найперше… її жіночність. Варя дуже ніжна, лагідна, любляча. Вона, як квітка, яку хочеться берегти та леліяти.

— І навіть не хочеться зірвати? — не стрималася Олена.

— Кохані квіти хочеться не зривати, — Маркові теж пальця в рот не клади, — а запиляти.

— Марк! — не стримуюся та сміюся ледь затуляючи губи пальцями.

— Може, ви вже готові нас потішити новинами? — не може вгамуватися інтерв’юер.

— Готові ми? — поглянувши на мене, підняв брову Марк.

— Припини!

Штовхаю Марка в плече забувиш про камери та про те, що нас побачить уся країна. Що ж, здається, місія створити природне та цікаве шоу волею-неволею вдалася нам бездоганно.

— Не квапте нас! — всміхаюся Олені.

— Саме так, — додає Марк. — У нас ще все попереду.

У нашій невимушеній бесіді я не здивувалася почути й у свій бік провокаційне запитання від Олени:

— Щоб зрівняти, розкажіть нам, Варя, що Вам подобається в Маркові?

Невільно милуючися його самовдоволеною усмішкою і очима-океанами, я щиро говорю:

— У Марка багато чеснот. Він сильний, впевнений, надійний… З ним не страшно бути вразливою. Я знаю, що можу бути самою собою — і Марк прийме мене в будь-якому моєму стані. Це так окриляє та розслабляє…

— О, то наш Марк — з тих чоловіків, з якими почуваєш себе, мов за кам'яною стіною?

— Саме так…

А ось на цьому питанні я зрозуміла, що Олена — наша людина:

— Варя, чому хорошим дівчатам подобаються поганці?

Кусаю губу лише на мить, щоб ніби підштовхнути себе на відвертість насамперед перед самою собою:

— От я дивлюся в його очі і знаєте, що мені хочеться зробити? Пірнути в їх сині глибини. Мені не страшно, я не думаю про наслідки, мене не мучать хвилювання. Я не знаю, чи особливість це поганців, але точно знаю, що це особливість Марка…

— Браво, Варя, Марк! Ви неймовірні!

Вихваляв нас Женя після завершення інтерв’ю. Поряд із ним стояв тато, своєю задоволеною мармизою нагадуючи, що все це — лише шоу. Шоу для батька та публіки. Навіть якщо воно відчувається так реально…

***

У лікарні біля палати Матвія зібрався натовп наших.

Незважаючи на втому та хвилювання, мама та дідусь і бабуся маленького героя виглядають дуже бадьоро та радісно.

— Лікар задоволений ходом операції, — порадувала нас із Марком моя мама. — Попереду ще терапії, але будемо вірити в нашого хлопчика. Він впорається.

Постоявши біля палати я тихенько помолилася та подякувала Бога й лікарів за маленьке, але таке важливе життя сильного хлопчика, якого я полюбила, як рідного… Адже всі, кого ми любимо, стають для нас найріднішими та найдорожчими…

— Варя, поїхали, — теплі руки Марка обіймають мої плечі. — Відвезу тебе додому.