12.5.

Обурено витріщаюся на батька, а він як ні в чому не бувало шкіриться на камеру та говорить тоном філантропа вселенскього масштабу:

— Все ж вона мама… Має знати про таку подію. Тому ми, — кинувши мені короткий погляд фальшивої ніжності, тато плавно перевів погляд на інтерв’юера, — тримаючи одне одного за руки, пішли до Іри та поділилися цією радістю.

Марк стискав моє коліно, а я — свої зуби. Знести це неподобство – на межі неможливого, однак я стримую себе щосили та витримую розповідь батька до кінця.

Далі інтерв'юер звертається до Марка, який відповідає так природно та впевнено, ніби базікати на камеру — це те, що він робить щодня.

Особливо мені сподобалася його відповідь на питання:

— Як воно бути зятем Андрія Власенка?

— Неможливо порівняти ні з чим. Я б сказав, що це треба пізнати на собі, однак… — пальці Марка залишили моє коліно та переплели мої пальці, — я нікому не раджу посягатися на мою наречену. Вона — найкраще, що сталося зі мною за все життя. Дякую, Андрію Ігорьовичу, за Варю. Вона гарантія того, що якби й не хотів — я буду поважати Вас завжди.

Після Марка інтерв’юер перейшов до Інги та Ігоря. Я ж вийшла з кімнати, впевнена, що спільних кадрів і без того було достатньо. Батькові режисери матимуть, чим замінити мою відсутність.

Блукаючи напівпустими коридорами (бо ж весь натовп залишився у вітальні слідкувати за шоу) величезного будинку, я зупинилася біля панорамного вікна, що виходить на бездоганний газон, та прихилилася до стіни оглядаючи пустий двір.

Красиво. У домі, у дворі — дуже красиво. Однак як же холодно й пусто!.. Навіть у цій колотнечі, посеред вавилонського стовпотворіння — у домі тата пусто й самотньо.

Хочеться втекти куди очі дивляться, та не можна. Треба вистояти до кінця.

— Варя…

Сильні руки зі спини обіймають мої плечі та, огортаючи теплом та впевненістю, дарують мені таке необхідне зараз відчуття безпеки та надійності.

Уже й не самотньо. З Марком мені тут не самотньо…

— Ти впоралася, крихітко, — тепло подиху Марка лоскоче мою шию, а хрипкий голос затьмарює розум так стрімко, що я була б не проти і знепритомніти — лише б бути в його руках якомога довше. — Найскладніше позаду. Далі ми вже владнаємо з нашим інтерв’ю легко та швидко, — обережно й ніжко торкаючися мене, як свого дорогоцінного тендітного скарбу, Марк шепоче в моє вухо: — Далі розповімо людям про наше велике кохання і на сьогодні ми вільні… Що плануєш потім? До Матвія?

Заплющую очі й бажаю розчинитися в цьому відчутті сили та безпеки, які навіює мені Марк.

— Так…

У нашого героя якраз має початися операція.

— Звісно, пустять до нього не скоро. Мене — так взагалі, може, аж завтра… Але ж він там, розумієш?.. Хочу бути поряд… Можливо, Матвій відчує, що я тут — і йому стане легше?..

Пальці Марка гладили мої плечі, не дозволяючи собі ковзнути нижче й охопити мою талію, притиснути до міцного торсу, який відчувається моєю спиною, ніби скеля, за якою нічого не страшно.

— Я відвезу тебе, — обяцяє Марк.

А я не встигаю й подякувати, як з-за рогу вистрибує Женя мало не лякаючи мене своїм вигуком:

— Ось ви куди поділися! Готові ваше інтерв’ю писати?

— Готові? — торкається губами могу вуха Марк.

— Готові, — повторюю я і, відриваючися від газону, разом із Марком йду коридором за Женею.