12.3.

Варя.

— А Власенко на кошти для піару не скупився, — констатує Марк, притискаючи мене ближче до себе, коли навіжена дівчина проноситься повз нас емоцiйно жестикулюючи руками.

Всюди на першому поверсі снує безліч невідомих мені людей — батькових помічників, фотографів, операторів, стилістів — усіх, хто допоможе Андрію Власенку створити гідне його величі шоу.

Варто лише подумати про цього старого ділка — як із натовпу випливла його підтягнута фігура в бездоганному сірому костюмі та білосніжній сорочці.

— Діти, — потиснувши Маркові руку, тато обійняв мене, — як ви добре вигадали щодо твоєї, Марк, присутності тут. Мій піарник підкинув ідею записати ще окреме інтерв’ю про вас і для вас.

Закочую очі, розуміючи, що із цього дому я сьогодні живою не виберуся… Пережити сімейне інтерв’ю, потім ще окреме зі Щербиною… Та батько знущається!

– Варваро, зберися! — тато, який серед натовпу та метушні, як риба у воді, викликає в мені невільне захоплення своєю енергійністю. Однак я ні на мить не забуваю, що її причина — це лицемірство у всій його огиді. — Усмішка повинна сяяти на твоєму обличчі, очі мають блистіти радістю! Ми зараз декілька спільних кадрів знімемо. Тобі декілька питань задамо (все узгоджено, сподіваюся, ти ознайомилася?), Маркові декілька. Потім посидите в кадрі — та й відправимо вас на особисте інтерв’ю.

Тільки-но батько полетів далі контролювати підготовку — я, не приховуючи страждання, дивлюся на Марка.

— Ми впораємося, — розуміє він мене навіть без слів та знову обіймає маю талію міцною рукою. — Я поряд.

Не можу не радіти його присутності. З ним пережити цей парад фальші буде набагато простіше.

***

— Усі готові? Можемо починати? — невідомо звідки вистрибнув батьковий помічник Женя, кучерявий русявий парубок у помаранчевому светрі та світлих джинсах. — Варя та Марк нехай сідають в центрі.

Ми з Марком стоїмо в білосніжній вітальні батька і я напружено розглядаю відполіровану поверхню мебелі, скляні столики та дорогоцінні вази, тільки половина з яких є вмістилищами квітів, інши — то лише декорації та об’єкти вишуканого способу витратити кошти на вітер.

— Але! Це ж… сімейне інтерв’ю! — намагається протестувати Надія, вдягнена сьогодні в елегантну жовту сукню з обережним круглим вирізом та рукавами до ліктів.

Женя, не задоволений, що йому заважають працювати, кинув лише один погляд у бік тата — і він миттєво вступився за свого помічника та піарника в одному обличчі:

— Слухаємо Женю та робимо все так, як він скаже. Варя, Марк, сідайте в центрі.

Обличчя Надії зобразило таку міну, ніби її змусили проковтнути жабу, однак ні сперечатися з чоловіком, ні висловлювати своє незадоволення мені чи Жені вона не наважувалася.

Сідаємо на диван і Марк відразу ж бере мою долоню у свою, легенько її стискаючи.

— Ми можемо піти в будь-яку мить, — торкаючися губами мого вуха, сказав Щербина.

Він може. А я — ні. Сьогодні операція в Матвія. Я просто натягну на своє обличчя маску — і буду вичавлювати із себе все, що від мене хочуть ці чужі дивні люди…

— Я з тобою, — повторює Марк, чудово відчуваючи мій неспокій.

На слова в мене немає сил, але я щиро всміхаюся, відчуваючи до нього безмежну вдячність. За те, що він тут; за те, що підтримує мене; за те, що він ось такий… неймовірно мужній і сильний. Навіть тут серед лицемірних людей та в некомфортному середовищі — з Марком я не боюся нічого. Мені лише хочеться, щоб це якомога швидше закінчилося…

Біля мене всідається батько, писок якого от-от і трісне від посмішки, яка сьогодні не сходить із його обличчя. Надія, якій довелося стиснути губи та вдавати, що все чудово, за вказівкою Жені сіла біля Марка. Можу заприсягтися, що бачила, як її пересмикує від самої перспективи сидіти з прославленим дурною славою розбишакою. Аж цікаво стало, як відреагувала ця мадам, коли тато повідомив її, за кого він мене «віддає»?.. Якщо повідомляв, звісно…

Ігор, який після розмови з Марком у мій бік не дивився так вперто, що я вже встигла забути про його існування, вмостився біля матусі. Інга в ніжній зеленій сукні сіла біля тата. Із «сестрою» мені сьогодні не вдалося перекинутися і парочкою слів. Тільки-но прийшов Марк — я вже й забула, що була б не проти поговорити з нею про те, про се…

Спочатку нас фотографували з усіх ракурсів.

— Усміхайся, Варваро! — крізь зуби наставляв мене батько — і я стримано розтягувала кутики губ.

Коли клацання фотографів нарешті припинилися, у справу вступив худорлявий чорнявий інтерв’юер. Розписуючи чесноти та заслуги батька, він нарешті дав змогу самому Андрію Власенку проспівати оду собі.

— Моя партія щодня працює на благо молоді нашої країни. Ми не знаємо ні відпочинку, ні вихідних, якщо справа стосується життя та благополуччя наших дітей. Майбутнє країни — це її діти. Ми щиро віримо в це й робимо все, що в наших силах, щоб наші діти — а всі діти нашої країни — це наші діти! — були найщасливіші, найуспішніші, найсильніші та найзаможніші!

Після цього слово дали вірній супутниці та коханню всього батькового життя.

— Який Андрій Власенко — чоловік та батько? — запитав невгамовний інтерв’юер.