12.2.

Марк.

Я б здивувався, що в старого Власенка двері в кімнати замикаються не з середини, а з назовні, якби мої неврівноважені батьки не встановили в домі такі ж самі. Хай там як, а зараз мені це на руку. Одним порухом замикаю кімнату, де залишилася Варя не сидіти на місці, звісно ж, ні… а щосили тарабанити своїми маленькими рішучими кулачками по білому покритті дерева.

— Марк, не дурій! Якщо тато… ох, я не хочу проблем для тебе ти розумієш?! Не чіпай його прошу!

Її голос, як мед, розливається всередині мене тягучою манливою патокою. Не бачу її блакитних чистих очей, білявого хвилястого волосся і пухких губ, але так яскраво пам’ятаю кожну рису обличчя. Її запаморочливий аромат зводить мене з розуму.

Фальшива наречена…

Я не знаю іншу більш справжню. Ніколи не знав нікого, хто була б мені більш жаданою, ніж завжди стримана холодна Варвара Власенко… Із самого першого погляду ще декілька років тому — я зрозумів, що, одного дня ми будемо разом. І буде це по-справжньому та серйозно.

Життя внесло корективи. Біляєва, з якою я загрався; кретин Зайцев, який нарвався на травматологію, діставши декілька вивихів, — ці нікчеми лише пришвидшили неминуче. Варя навіть не здогадується, стільком хлопцям мені довелося провести виховну бесіду, щоб навіть дивитися в її бік не сміли. Нещодавно мені донесли, що її одногрупник, Ілля Симоненко, на щось там претендує… Здається, цей недалекий хлопчина буде наступним, кому я розповім, що буває з тими, хто порушує мої правила.

— Відпусти! Я покличу охорону! — верещить Ігор, про якого я мало не забув, стискаючи ліктем тонку шию.

Штовхаю недоумка до протилежної стіни. Боляче вдаряючися в неї потилецею, він шипить від болю та починає скиглити.

— Та що я таке зробив? Чому ти… нащо?..

— Слухаєш уважно, бо другого шансу врятувати свою шкуру в тебе не буде.

Не підвищуючи тон, я говорю так, що в хлопчини нервово смикається кадик. Я з легкістю вирву йому його, якщо пасинок Власенка виявиться не спроможним розуміти з першого разу.

— Не пройде й 15 хвилин — я буду знати про тебе те, що ти думаєш, не знає ніхто.

Зазвичай мої методи далекі від гуманних, особливо да таких гидких нікчем, у яких трясуться піджилки, коли бачать перед собою серйозного суперника, а з дівчатами вони відчувають себе альфа-самцями. Смердючі позери. І смердить від них страхом та мало не поклонінням.

— Я все зроблю, все зроблю… — лепече Ігор, неправильно зрозумівши мою паузу.

Я не чекаю від нього пропозицій чи торгів – я дивую сам себе, що відступаю від своїх правил і не трощу мерзотнику щелепу. Це найменше, щоб він заслужив, щоб навіть у думках не насмілюватися підкочувати свої яйця до моєї нареченої.

Я ж і далі мовчки дивлюся на нього та слухаю стукіт кулачків Варі в двері. Навіть знаючи, що з тієї кімнати вона не вибереться, — мені не хочеться, щоб вона бачила мене таким. Так важко дресирувати своїх звірів, саджати їх на ланцюг, наказувати собі бути чемним. Однак з нею це виходить так природно… Ніби бути ось таким врівноваженим, незворушним та адекватним — це і є бути собою справжнім.

— Стули пельку, — уриваю я патякання Ігоря і підходжу ближче на півтора метра, відстань якої достатньо, щоб вдрати його, якщо я звернуся до старого арсеналу «пояснень». Також ця відстань допомагає Ігорю почувати себе ще меншем, ще нікчемнішим і відчувати себе цілковито в моїй владі. — Ти більше ніколи навіть не подивишся у бік Варі. Навіть думати про неї не будеш. Зрозумів мене?

— Не подивлюся… не подумаю… — слухняно повторює Ігор.

— Порушиш слово — своїми ніжними лапками викопаєш собі могилу посеред вашого газону.

Розтуливши рота, Ігор так і стояв дивлячися, як я йду до дверей, повертаю замок та заходжу до Варі.

Кімната в рожевих тонах завалена безліччю дівчачих деталей, як то подушечки у формі сердечок та зірочок, картини бестурботного дитинства в срібних рамах на стінах і квіти, безліч ваз із живими квітами на столиках, тумбочках та підвіконні. Посеред усього цього принцесового неподобства на широкому ліжку в хмарах рожевого шифону сидить моя сердита наречена.

Насуплені брови, стиснуті міцно рожеві губи та схрещені на руках руки — все вказує на те, що час вона дарма не витрачала: думала про мене. А це не може не викликати усмішку задоволеного котяри на моєму обличчі.

— Ну, нарешті лицар згадав про мене та визволив із башні, в якій він сам же мене й зачинив! — гострою іронією цієї дівчини я б снідав щоранку.

— Ходімо, принцесо, нас уже, мабуть, зачекалися, — підходжу ближче та протягую руку Варі.

— Марк… — тоном майбутнього педагога вона починає читати мені лекцію. — Я дуже ціную те, що ти хочеш мене захистити (навіть, коли я не прошу тебе про це!), але… Це його дім, ти розумієш? Батько…

— Варя… — я однаково не чую ні слова, зачаровано слідкуючи за її губами, лише відчуваю тривогу — цього мені достатньо, щоб зрозуміти її. — Все було цивілізовано. Я лише поговорив із ним.

Скептично піднімає брову та дивиться на мене недовірливо, мовляв: ти, Марк, і лише поговорив?! Я сам у шоці, сам не чекав від себе такої внутрішньої сили стриматися, щоб не розквасити писок нікчеми. А все ж я зміг.