12.1.

Почувши голос Марка з-за дверей, я всміхаюся. У грудях розливається таке тепло та полегкість, що минаю ошелешеного Ігоря, який кліпає зеленими очима та бекає щось нерозбірливе:

— Варя, я ж жартував… ти не сердишся? Нічого такого… я б ніколи…

І не думаю його слухати. Миттю опиняюся біля дверей, які відразу ж рвучко відчиняю та стримую себе щосили, щоб не застрибнути Маркові на шию та повиснути на ній довго-довго, міцно обиймаючи цього кремезного парубка.

— Привіт…

Він усміхається, невільно зводячи брови на переніссі: бачити мою радість від його появи — дивує Щербину не на жарт. Не дивно… Я завше стримувала себе, а тут таке тепле вітання… Навіть, якщо воно виражається лише в моїй неозвученій радості – це вражає. Їй же не потрібні слова. Я випромінюю щастя, свічуся та мало не стрибаю на місці від одного лише погляду на мого рятівника…

— Який ти чемний хлопець, Марк! — кручу пальцем пасмо, не знаючи куди подіти свої руки, які так і тягнуться до Щербини. — І чому тебе називають хуліганом? Твої манери можна ставити в приклад!

Верзу таке, що сама не тямлю, а ще гірше: Марк остаточно розуміє, що зі мною щось не те.

— Манерам довелося навчитися, — посміхається своєю котячою небезпечною посмішкою та ступає до мене крок ближче. — У мене ж пристойна дівчинка. Треба відповідати.

Наші тіла вже майже доторкаються одне до одного, а я дивлюся на нього й нікуди не хочу відступати…

Марк нахиляється до мого вуха — і ще не говорить ні слова, а моїм тілом вже проносяться сироти, дзвінкий стукіт роздається в грудях, а в голові точно скрипковий оркестр старанно виводить зворушливі ноти.

— Ти виглядаєш приголомшливо…

Я всміхаюся, слухаючи оксамитовий голос Марка.

— Ти теж… — роблю щирий комплімент у відповідь, бо ж я ще в першому погляді на нього зауважила про себе, як пасує Маркові чорний костюм та біла сорочка з розстібнутими верхніми ґудзиками. Вічна классика. Як і його вдаваний образ поганця, що, насправді, все більше видається одним із найкращих хлопців, яких мені доводилося знати…

— Я піду, — булькіт Ігоря за моєю спиною порушує чарівну мить. — Побачимося на інтерв’ю.

Останнє речення Ігор промовляє такою нерозбірливою скоромовкою, що я б його й не розчула. Однак Марк — не я. Тільки-но він почув голос хлопця за моєю спиною — я відчула, як напружилося його тіло, а погляд синіх, таких суворих у цю мить очей, стрілою полетів у бік мого зведеного брата.

— А ти хто такий?

Перегородивши Ігорю дорогу до дверей, Марк дивився на жалюгідного хлопчика таким крижаним поглядом, що мені стало не по собі.

І все ж я забулася… Його манери у відношені до мене, моїх близьких та людей, яких Марк поважає — оманливі. Щербина, справді, неврівноважений забіяка, коли справа стосується негідників… І зараз я, дивлячися на згорблену худорляву фігурку Ігоря напроти високого широкоплечого Марка, — невільно непокоюся за результат їх зустрічі…

— Я І-Ігор… Брат Варі… Зведений… брат… — ледь чутно пронявкав Ігор.

Зі мною цей слимак був сміливіший.

— І що ти тут робиш, зведений брат Варі?

Ігор кинув спантеличений погляд на мене, а Марк прослідкував та затримався на моїх очах, ніби обіцяючи, що питання з Ігорем буде раз і назавжди вирішене.

— Я зайшов поговорити перед інтерв’ю… Мене мама попросила підготувати Варю. Знаєш, ці журналюги… Буде багато каверзних запитань! Вона може не знати, як виплутатися з їх сітей…

Наприкінці свого самонадіяного виправдання Ігор виглядає майже спокійним. Здається, вміння триматися Марка може справляти хибне враження. І це гарний трюк, щоб відволікти свою жертву від неминучої розправи.

— Тобто ти просто зайшов до Варі, щоб побазікати про інтерв’ю?

— Так! І вже йду… Пропустиш?

— Звісно, — посміхнувся Марк і, перш ніж він відійшов, а Ігор ступив крок, я вже побачила в очах Щербини майбутню долю зведеного брата…

— Що ти собі дозволяєш?! — заверещав Ігор, як дівиця, коли Марк стиснув ліктем його шию та повів до дверей.

— Ми з тобою теж зараз дуже цікаво поговоримо.

— Марк! — крик виривається із моїх грудей, коли я думаю, не про Ігоря, ні, а про проблеми, які можуть чекати на Щербину, якщо він дасть волю своєму гніву… Бо ж хай там як він не грає незворушного та холоднокровного, а я відчуваю кожний імпульс люті, який зараз володіє його розумом.

— Спокійно, Варя, — повертається Марк до мене, — я лише дещо поясню цьому нерозумному хлопчику.

Не дочекавшись моєї відповіді, Щербина відчинив двері та витягнув за собою дурного Ігоря…