Глава 12.

День інтерв’ю почався з того, що водій тата ще о сьомій ранку забрав мене та відвіз у батьковий маєток.

Не витрачаючи час на церемонії та пусті теревені, мене відправили з покоївкою Лілею на другий поверх у кімнату в рожево-білих тонах. Я подумала б, що тут живе Інга, однак молода дівчина-робітниця дому приязно шепнула мені, що всі «дівочі» кімнати в цьому домі оформлені в одному стилі.

Нічому не дивуючися в домі відірваних від реального життя людей, я лише насуплено розглядала рожеву повітряну сукню, дбайливо розкладену на ліжку суцільною хмарою шифону.

— З останнього показу мод у Парижі! — відчувши з першого погляду до мене близькість по духу, Ліля не стримувалася, щоб покривлятися та передражнити батькову Надію. — Такої сукні немає більше ні в кого!

Усміхаюся, живо уявляючи, як корчиться при цих словах воскова пасія батька. Захоплюючись дорогим ганчір’ям, навіть вона виразить щось подібне до живого на своєму бездоганному обличчі.

— Ти така гарна!.. — щиро захоплюється Ліля. 

— Не так жахливо, як це виглядало… — кусаю я губу, не бажаючи зізнаватися, що ніжно-рожевий колір вишуканої романтичної сукні дуже пасує моїм локонам та блідій шкірі.

А V-подібний виріз, який відкриває мої ключиці та підвіска з рожевим топазом — додають цій сукні особливої чарівності.

Незабаром Ліля повертається до своїх обов’язків по дому, а я залшишаюся в кімнаті сама. Кручуся біля дзеркала, оглядаючи себе з усіх боків та відганяю подалі бажання зателефонувати чи хоча б написати Марку…

Він же пообіцяв приїхати. Навіщо набридати?

Краще відволіктися та, може, до Інги зайти? Ще б знати, де її кімната!.. Ох, і чому батько так рано відправив за мною водія?..

Роблю крок до дверей, щоб вийти в коридор та пройтися будинком, як раптом чую стук у двері.

— Заходь.

Гадаю, може, Ліля повернулася… Однак здивовано зводжу брови на переніссі, коли в кімнату неквапливо заповзає спочатку тінь, а потім і її власник – мій зведений братик.

— Що ти тут робиш? — ступаю крок назад, відчуваючи невдоволення його присутністю.

Дихаю глибше та намагаюся заспокоїтися. Зрозуміло, що знаходитися в цьому домі він точно має більше прав, ніж я… Однак його зелені очі блистять передчуттям чогось для нього цікавого та бажаного, а тонкі губи вигинаються в посмішку слимака.

Судома проходить моїм тілом, коли цей шмаркач у бездоганній білій сорочці та бежевих штанцях у клітинку ступає до мене на крок ближче.

— Ти сама сказала «заходь».

— Я гадала це Ліля, — відповідаю не зводячи з нього свого холодного погляду, який, на жаль, на любого братика ніскілечки не діє. Навпаки: моя спроба відгородитися суворістю спричиняє в ньому ще більше бажання прорватися через мої кордони.

— Я думаю, що моя компанія набагато приємніша, ніж покоївки… — схрещуючи руки на грудях, Ігор прихилився до шафи, яка розташована біля дзеркала, на яке я переводжу погляд і бачу свої широко розплющені блакитні очі.

Ігор лякає мене. 

На відміну від Марка, який теж вміє дивитися далеко не невинним ягням, Ігор… зовсім не спроможний володіти собою, тримати свої емоції під контролем та стримуватися, щоб не транслювати на своєму обличчі всі бажання, які дурним квітом буяють у його голові.

— Ти дуже красива…

Спускаючися слизьким зеленим поглядом із моєї шиї прямісінько у V-подібний виріз сукні, цей збочений телепень і не думав його забирати.

— Ігорю! — мій голос звучить незвично суворо. Моя руда Зоя часто називає мене Сніговою королевою, однак ніколи! ніхто! не дозволяв собі так нахабно на мене витріщатися. — Залиш цю кімнату негайно! Ти мені заважаєш.

Тонка брова піднімається вгору — і це єдиний рух, який робить несусвітній бовдур, навіть не думаючи залишати мене наодинці. Ба більше: він пробиває власне дно нахабності.

— А якщо не піду — то що?

Я закіпаю, червонію від обурення і шумно пирхаю. Ненавиджу, ненавиджу відчувати себе такою беззахисною… Був би в мене «здоровий» тато — я б розповіла йому про витівки дорогоцінного синочка! Однак сьогодні Андрій Власенко зайнятий лише своїм дурним інтерв’ю, яке буде піарити його фальшивий негідний образ ідеального сім’янина, що у реальності залишив свою доньку наодинці зі збоченим пасинком!

Ні, татом погрожувати марно…

А як щодо…

— Якщо ти не залишиш мене в спокої, — мій голос звучить, як дзвін, я говорю кожне слово зі щирою вірою в те, що погроза — не слова на вітер, — я розповім своєму нареченому, що ти мене дістаєш! І, повір мені, послухай свою сестру! Марк розбиратися не буде — миттєво відкрутить твою дурну голову з шиї!

Згадка про Щербину спричиняє судому на обличчі Ігоря, безтурботний вираз якого змінюється на тривожний. Зелені очі звужуються, а губи міцно стискаються.

— То Марк Щербина, справді, твій наречений? Це не фейк?

— Не фейк! — відповідаю з таким запалом, що й сама ладна повірити в істинність наших із Марком стосунків.

Ігор похмурніє. Очі, у яких ще хвилину тому плескалося стільки неприхованої жаги, зараз наливаються презирством.