11.5.

Я не відразу зрозуміла, до кого говорить Матвій.

Ми забулися в плачі та в спільному болю; затрималися в боротьбі за спокій, а потім поринули в блаженну тишу та радість після перемоги (хоча б над страхом, хоча б над ним!) — час зупинився, а все навколо перестало існувати.

Однак Матвій помітив чужого в палаті — і я повернула голову через плече.

— Привіт, — усміхаючись так привітно та приязно, як я гадала Щербина й не вміє, цей високий широкоплечий хлопець всівся навпочіпки біля мене торкаючися своїм плечем мого та протягуючи Матвію свою велику долоню. — Я Марк.

— Матвій, — серйозно відповів хлопчик, переводячи підозрілий погляд із мене на Щербину. — Ти з Варею? – дитячі оченятка блимнули на мене стривожено. – Хто він тобі, Варя?

— Наречений, – не даючи мені змогу підібрати слова, миттєво вніс ясність Марк.

На відміну від мене, у якої щоки почервоніли, як у закоханої дурепи, Щербина як завжди тримав ситуацію під контролем та ніскілечки не бентежився.

— Наречений?! — Матвій приголмшено зиркнув на мене. — Але ж Варя… Варя ніколи не розповідала про тебе! І взагалі, — бровенята хлопчика насупилися і він поглянув на Марка з викликом, — це я її наречений!

Поки я кусаю губу, щоб не образити щирого у своєму обурені Матвія сміхом, Марк легенько штовхає мене плечем та вигинає свої красиві губи в посмішці.

— Он як, Варваро? А ти мені й не говорила, що в тебе вже є наречений… Що робимо?

Реакція Марка остаточно добиває мене — і я сміюся койовдячи волосся Матвія.

— Не бачу іншого виходу, як викликати Марка на поєдинок. Ти як, Матвію?

— Ха! Готуйся! — розправивши плечі, хлопчик дивився на Марка з таким викликом, що в мені не залишалося ні найменшого сумніву: він не тільки цю хворобу переможе — він усе зробить, щоб стати найсильнішим і здолати свого неочікуваного суперника.

— Я буду чекати, — включившись у гру, Марк піднімає все ту ж руку і я з полегкістю видихаю, коли Матвій жваво її потискає.

— Чекай-чекай свою поразку, — пишається цей задавака, а ми з Марком перезираємося не в силах стримати тихого доброго сміху.

***

Через пів години ми уже залишаємо маленького героя в хорошому настрої. Його дідусь із бабусею та моя мама вдячно нам всміхаються, не знаючи, що їх чарівний хлопчик врятував себе сам. Ми лише трішки його підтримали. Тепер черга лікарів…

— Коли операція? — запитує мене Марк, коли ми йдемо безкінечним коридором на вихід із лікарні.

— Завтра о десятій.

Нам зустрічаються привітні медсестри та заклопотані родичі пацієнтів. Як би я не сердилася на тата, а ця лікарня викликає в мені довіру і якийсь ірраціональний, але потужний спокій. У ній не тільки бездоганна чистота – у ній сама атмосфера – спокійна, впевнена, довірлива… Навіть якби із колонок лунали цілодобові афірмації: “Все добре. Все під контролем. Все можливо змінити, можливо виправити. Лікування допоможе, хворі одужають…” – мені не було б так спокійно. Тут ніхто не кричить про професіоналізм та знання своєї справи. Тут її просто роблять, викладаючись по максимуму. 

— Лікар дає хороші прогнози, — кусаю губу бажаючи вірити ще сильніше, ніж я можу. Вірити й не боятися, триматися щосили. — Є надія, що ми обмежимося видаленням пухлини.

Опиняємося в холі й підходимо до виходу.

— Дякую, — всміхаюся Марку, коли він відчиняє мені двері.

Неквапливо сходжу сходами вниз і не хочу думати ні про що. Просто милуюся охайними газонами та вічнозеленими насадженнями. У будь-яку пору року, у будь-яку погоду — на території цієї лікарні не хочеться вити від відчаю спостерігаючи занепад. Тут чисто, гарно і привітно.

— Варя…

Тепла рука Марка торкається мого плеча — і я повертаю обличчя до нього, миттю опиняючись у синьому океані неймовірних очей. Вони завжди мене хвилюють. Навіть якщо Марк дивиться на дорогу, розглядає протилежну вулицю, замислено бігає очима по перехожим — я завжди відчуваю, що ці очі тримають мене у своєму особливому, не схожому ні на що, полі. Він такий уважний та дбайливий, що часом дух перехоплює від нереальності того, що відбувається між нами. Ох, я… не знаю… може, це тільки мені здається, що щось відбувається?..

— Ти дивовижна…

Невільно розтуляю губи не чекаючи почути саме це. З ним я взагалі нічого не чекаю… Може, я і дивовижна, однак Марк – дивує… Ніколи не знаю, що чекати від нього наступної миті. Одне точно: я ні з ким ніколи не почувалася в такій безпеці. І за саму можливість проживання цього почуття я даю йому змогу переплести наші пальці — жест, до якого я боюся звикати, але який я так бажаю знову та знову відчувати, радіючи можливості доторкнутися до Марка…

— Які плани на завтра?

Згадка про завтра порушує чари.

— Інтерв’ю з сімейством батька…

— Точно, — зітхає Марк і додає так самовпевнено, що я широко йому всміхаюся: — Моя пропозиція ще в силі. З радістю піду з тобою. Нехай начуваються всі набридливі хлопчики.

Ховаю очі на його грудях та кусаю губу.

Це неймовірно, як швидко я звикла до Щербини… Ніколи б не подумала, що мій фальшивий наречений буде відчуватися мною таким справжнім та манливим…