11.4.

Через декілька днів у Матвія мала бути перша операція.

Дорогою до лікарні я сиділа на пасажирському місці автівки Марка й розповідала своєму «нареченому» про умови мого тата, які спокусили мене вляпатися у велику гру.

Довгі пальці Щербини з такою силою стиснули кермо, що я злякалася, аби Марк не вирвав його чи не зламав…

— Марк, тобі щойно повернули права… — зітхаю я, дивлячися на його напружений вираз обличчя.

— Я думав, мого батька ніхто не зможе перевершити, — голосом, у якому бринить ледь помітний біль, поділився Марк. — Це ж настільки треба бути мерзотником, щоб торгуватися життям сироти…

— Я хочу вірити, — і кажу це щиро, — що тато… не відступив би. Оплатив би лікування Матвія навіть якби я відмовилася… Батько — тонкий маніпулятор та ділок. Він просто не міг впустити нагоду, щоб витягти із цієї «шляхетності» якомога більше вигоди для себе.

Марк нічого не відповідав явно не розуміючи цей вчинок мого тата. І це мене радувало. Я хочу вірити, що Щербина ніколи так не вчинив б.

— Може, я… — кусаю губу, щоб не пустити непотрібну сльозу. — Може, я зовсім не знаю свого тата, Марк? І він, дійсно, спроможний усе відмінити та залишити Матвія напризволяще… Я просто не могла так Матвієм ризикувати, розумієш?.. І зараз не можу…

Тепла долоня торкається мого коліна — і цей жест, який так обурив мене в Ігореві, зараз дарує мені відчуття тепла, безпеки та готовності підтримати мене…

— Малому дуже пощастило, що в нього є ти, Варя.

— Думаєш, тільки везінням можна це пояснити?

— Великий задум? План вищих сил?

Підкидає Марк ідеї, кинувши на мене короткий, але такий теплий погляд, що я не стримуюся та всміхаюся у відповідь. З ним так дивовижно легко… Ніби й немає в наших життях цього хаосу. Чи, може, з ним просто жоден хаос не страшний?..

***

Завдяки татові, лікування Матвія буде проходити в приватній клініці з бездоганною репутацією, професійним штатом лікарів, суворим контролем та хірургічною чистотою від входу до самої палати нашого сильного хлопчика.

Чим ближче ми з Марком підходили — тим гучніше ставав чутним галас метушливих, схвильованих та підбадьорливих голосів, що злилися в одне нерозбірливе дзижчання. А найвиразніше серед них лунав дитячий плач…

Перезираємося з Марком та заходимо в палату.

У просторій світлій одномісній палаті з великими вікнами та свіжими квітами лише декілька деталей видавала приналежність дитині: яскраві картини з відомих казок та мультфільмів. Ці барви, щасливі мордочки звірів та обличчя героїв так контрастували з атмосферою напруження, страху та болю, які панувала в палаті.

Матвій сидить звісивши ноги на ліжку та затуливши обличчя руками і гучно плаче.

Моя мама гладить його каштанову шевелюру та намагається заспокоїти.

— Матвійку, серденько, усе буде добре…

Напроти ліжка Матвія тупцювався дідусь Михайло, розгублено дивлячись на онука та не знаючи, що йому, такому розбитому та наляканому, говорити… Бабуся Агата теж не знала, але все в її тендітній фігурі кричало про бажання обійняти та притиснути своє любе пташеня до себе міцно-міцно й забрати його страхи та біль, знищити їх, подарувати йому натомість спокій та полегшення…

— Матвію…

Підходжу до ліжка та сідаю біля нього, торкаючись маленьких колін хлопчика.

— Сонечко… Подивися на мене…

Матвій повільно розкриває долоньки так, щоб не прибирати їх від обличчя, але бачити мене через свої розчепірені пальці.

У його великих карих очах хлюпається стільки болю та страху, що мені зараз коштує величезних зусиль не відвести очей, витримати його не дитячий, відчайдушний погляд. Я мушу триматися заради нього. Триматися і не видати свій страх, що сковує моє горло й заважає говорити.

— Давайте залишимо їх наодинці, — чую голос мами з боку, яка розуміє, що нам потрібен простір та час.

Схлипи та паніка – настільки потужні, що нам не треба слова, щоб відчувати кожною клітинкою тіла, як страшно кожному дорослому в цій палаті. А нам же навпаки необхідно щосили триматися. І хоча б перед Матвієм не плакати, не впадати у відчай, не показувати йому свою слабкість. Ми залишимося наодинці — будемо і плакати, і кричати, і рвати на собі волосся… Але зараз перед цим маленьким дивом — ніякої слабкості не має бути.

Тільки-но дідусь із бабусею та моя мама виходять із палати — Матвій шумно зітхає.

— Варя…

— Я поруч. Я тебе слухаю, любимий мій…

— Вони всі думають, що я боюся операції…

Уважно слухаю маленького воїна і відчуваю холод вздовж хребта від такого дорослого та серйозного голосу…

— А насправді… — очі Матвія забігали моїм обличчям, ніби навмисне уникаючи очей. Хлопчик Опустив голову, глибоко й тяжко зітхнув та прошепотів: — Я хочу до батьків, Варя…

Морозний холод покриває моє тіло від усвідомлення того, про що просить цей маленький сирота… Кусаю губу, але сльози стримати вже не вдається. Витираю їх тильною стороною долоні та міцно притискаю Матвія до себе. Його м’яке волосся торкається мого обличчя, а лоб притискається до шиї.