11.3.

— Тобто тебе вперше покликали на вечерю в сім’ю батька, щоб запросити на інтерв’ю?

Пізніше в той же вечір моє обурення розділяв Щербина, якому я зателефонувала, коли помітила пропущений дзвінок.

— Саме так, Марк, — позіхаючи, я, уже перевдягнена в м’яку теплу піжаму, зручно вмощалася на ліжку. — Лише Інга — виявилася цілком адекватною, а дружина й синочок у тата — просто не дай Бог!

— Що із сином?

Завжди крутий Марк міг обдурити кого-завгодно своїм незворушним тоном, проте я помітила нотки напруження в його голосі та зітхнула, кусаючи губу. Дарма я це бовкнула! Він же… ще битися полізе. Навіщо мені ці розбірки?

— У тому й річ, що нічого із себе не представляє, а его — вище хмар, — наплела я Марку недалеку від правди сіть думок про Ігоря, усе ж це краще, ніж розповісти про масні погляди та бридкі руки на моєму коліні. — Просто дратують такі хлопці.

Особливо ті, з якими доводиться перетинатися…

— Наступного разу підемо разом — і всіх набридливих хлопчиків я візьму на себе.

Від такого твердого та як завше впевненого голосу Марка моїм тілом розбіглися сироти. Базікати з ним по телефону в останні дні стало звичною справою, однак я досі не можу позбутися від відчуття, ніби Марк шепоче в моє вухо, доторкається до нього своїми губами. Намагаюся відганяти від себе спогади про наший поцілунок, який так обурив мене в ту мить, і який я мимовлі згадую з дурнуватою посмішкою. Щоки пашіють, а я, змушуючи себе звучати твердо, відповідаю:

— У твоїй присутності немає ніякого сенсу, Марк. Я справляюся.

— Не сумніваюся. Ти — міцний горішок, Варя.

Повторює він слова, які вже колись говорив мені, ніби навмисне це робить… Я невільно всміхаюся.

— То що ти думаєш про інтерв’ю? — серйозно поцікавився Марк — і я зітхнула, згадуючи фінал вечора в домі тата.

Моя промова завершилася цілковою розгубленістю Інги та Ігоря. На тата й Надію вона ж не справила ніякого враження. Тільки-но я замовкла — батькова дружина «вихопила мікрофон» у тата й повідомила мені, що незабаром тато дає велике інтерв’ю відомому політичному журналу і я теж мушу бути присутньою на цьому фарсі…

— Що я думаю про інтерв’ю?.. Батько затіяв кампанію, у центрі якої наші з тобою стосунки. Звісно ж, буде дуже дивно, якщо про таку «дорогу донечку Андрія Власенка» раніше було мало що відомо… На щастя чи на жах — тепер я мушу бути присутньою на сімейних заходах…

— Пізно твій тато почав шевелитися, — сказав Марк, тільки-но я замовкла. — На наступних вихідних вже заручини.

— Чхати, — на лад самого Щербини відповідаю я. — Це вже його проблеми. Ні мене, ні тебе не має хвилювати «справжність» дурної вистави, — зітхаю я та щиро додаю: — Для мене головне, щоб тато виконував свою частину договору.

— Розповіси, як йому вдалося так мене ощасливити?

Усміхаюся відчуваючи, що починаю червоніти. Мене бентежить, як Маркові вдається так лавірувати між грою на публіку та щирістю… Я вірю йому. Вірю його жартам, турботі, яка так небезпечно межує з контролем; вірю його цікавості до мого життя — усе це відчувається таким справжнім, що невільно лякає. Страшно наприкінці нашого шляху зилишитися єдиною обдуреною…

— Варя? — Марк так ніжно промовляє моє ім’я, що я хочу навмисне помовчати, щоб він знову і знову повторював його своїм оксамитовим голосом. — Якщо це особисте — немає питань. Ти ж знаєш: я не буду наполягати.

Кусаю губу, вагаючися лише мить.

— Це особисте… але я хочу розповісти, а краще познайомити тебе з одним особливим хлопчиком…