11.2.

Я сиділа за вишуканим столом, сіро-біла скатерть якого була настільки чистою, що я не здивувалася б, якби Надія сказала, що кожного вечора вони змінюють стару на нову. Сидячи на стільці між Ігорем та Інгою, я розглядаю вишуканий дизайнерський інтер’єр їдальні тата, де кожна деталь не була зайвою і так гарно пасувала цій кімнаті. Набагато краще, ніж я.

Живі квіти на столі та біля великих панорамних вікон, написані квіти із мінімальними яскравими барвами на картинах — у цьому домі явно були помішані на білому: білий будинок, біла мармурова підлога, білосніжні стіни… А втім, має ж у житті Андрія Власенка хоч щось бути чистим?

У той час як сім’я тата активно обговорювала спільних знайомих та їх звичні теми — я жувала м’ясо курки та думала: бути з татом у його домі, сидіти з ним та його новою сім’єю за одним столом — не значить абсолютно нічого… Я все та ж донька з минулого життя, донька некоханої жінки. Я потрібна йому лише для власної вигоди та амбіцій.

— Варя, ти на факультеті іноземних мов вчишся, так? — чую праворуч від себе дещо сором’язливий голос Інги. — А я — на юридичному…

Дівчина говорить про свій факультет без найменшого ентузіазму й не треба великого розуму, щоб здогадатися: це не її справа… Невільно мені на думку спадає, що на юридичному факультеті навчається найкращий друг Марка — Микита Костиленко…

Піддаючись невідомому потягу розпитати про близьку людину Марка, я вже розтуляю вуста, щоб запитати в Інги, як їй Микита, коли відчуваю дотик гарячої руки до свого коліна, яке не спроможна приховати прозора сітка з гіпюру.

— Ти щось хотів… братику? — різко скидаю долоню Ігоря зі свого коліна та не приховую обурення, дивлячися в його зелені очі.

— Лише трішки твоєї уваги, Варя…

Солодкий тон хлопця міг би викликати гримасу огиди на моєму обличчі, але я йому такого задоволення не дарую і лише відсуваю свій стілець у бік Інги, яка на випад свого брата ніяк не реагує. Так само й мій тато: жує свою їжу та патякає із Надією, ніяк не зважаючи на те, що коїться в нього під боком.

Так само й Надія. За весь вечір ні вона, ні тато не звернулися до мене із запитанням, не розповіли щось цікаве про себе, не запропонували мені якусь спільну активність — ніяк не проявили бажання налагодити зі мною стосунки та впустити мене в свою сім’ю. Мені це не потрібно. Точно не від батькової дружини… Однак я зрозуміти не можу: мене навіщо сюди покликали? Щоб що? Показати, як вони живуть? Дякую, надивилася вдосталь.

Як подавали перші страви я не бачила, однак мені не пощастило побачити виставу, коли на стіл принесли десерти та чай. Процесія з двох молодих та однієї літньої покоївок зайшли у їдальню та мовчки стояли близько п’яти хвилин, поки Надія надумала звернути свою княжу увагу на працівників дому.

— Ви затрималися на п’ять хвилин.

Гадала, що покоївки почнуть захищати себе й нагадають їх матроні: це саме вона п’ять хвилин не зважала на них ніякої уваги, однак жінки лише винувато втюпили очі в підлогу й терпляче вислухали коротку нотацію про свою негідну поведінку…

Навіть уявити важко, як гарно батько платить покоївкам, що вони погоджуться терпіти цю кобру з дня на день…

Щойно Надія замовкла — старша серед покоївок кивнула одній із дівчат і та, тримаючи велику тацю, забрала наші тарілки та вийшла з їдальні.

Іншу вона вислала з кімнати – через хвилину дівчина повернулася із чайним сервізом і, розташувавши його на столі, наповнила п’ять чашок і пригостила спочатку мого тата й Надію, потім Ігоря, Інгу й нарешті мене.

Батько жував гомілку, а Надія слідкувала за кожним рухом покоївки так прискіпливо, що я на місці цієї дівчини вже б щось впустила…

Незабаром повернулася друга дівчина з тацею тістечок та десертів. Частину вона відразу розташувала біля мого тата, а решту поставил на столі таким чином, щоб Надія і її діти та навіть я мали змогу пригостити себе власноруч.

Матінко, можна це закінчити?

Я тримала гарячу чашку долонями, не відчуваючи її температури. Думки мої відлетіли далеко-далеко, подалі від церемоній, воскових облич та страху не те слово сказати та зайвий раз поворухнутися…

Хочу якомога швидше повернутися додому, залізти під гарячий душ, після чого напитися смачного чаю та зателефонувати Матвію, з яким за цей день я не перекинулася жодним словом… І нарешті вкластися спати та гарно виспатися.

Якби я знала, якби я тільки знала, що знайомство із батьковою сім’єю буде таким безглуздим, ні краплі не вартим моєї уваги та часу, — може, я б і на тата менше ображалася? Ви тільки подумайте: він покинув найдобрішу у світі жінку, ніжну, жіночну, люблячу — і проміняв її на воскову фігуру без мімічних непорозумінь та зайвої ваги, однак і без без щирості, тепла і світла в очах…

Татова Надія справляє на мене враження статуї, якою приємно милуватися, однак за цим зовнішнім лоском та вродою я не відчуваю ніяких слідів живої людини, палкої натури, закоханої в житті (чи хоча б у мого тата!) жінки!..

Татова дружина не далеко пішла від неадекватної матері Марка. Тільки от пані Щербина, на відміну від Надії, свої вади навіть не приховує, а відразу демонструє, хто вона насправді.

— Варя…

Невільно смикаюся від дотику Ігоря та розливаю із чашки напій.