11.1.

А вже ж батьковий маєток вражав мою уяву білосніжним сліпучим кольором, добре відтіненим вікнами із чорними рамами і велетенськими скляними дверима з темного скла.

Доріжкою мені на зустріч йшли смугляві хлопець та дівчина моїх років. Здається, це діти батькової Надії…

— Привіт, Варя! — кумедно струшуючи коротким рудим волоссям, дівчина в рожевій сукні принцеси, білосніжних туфельках та сліпучих прикрасах на руках та шиї міцно обійняла мене. — Я — Інга.

— Привіт, приємно, — ввічливо вітаюся я, зовісм не чекаючи такого теплого вітання від доньки татової дружини.

— Я так рада з тобою нарешті познайомитися! — Інга випромінює стільки тепла на доброзичливості, що невільно викликає в мені симпатію. — Впевнена, що ми станемо хорошими подругами!

Із цим висновком я поспішати не збираюся, але й подумати над ним теж не встигаю, бо тільки-но руки Інги сповзають із моїх плеч — мене неочікувано обіймає її худорлявий високий брат у чорному смокінгу.

— Привіт, Варя… — маленькі зелені очі неприємно блистять, а чорняве коротке волосся коле мою щоку, доторкаючись до неї під час обіймів. — І ми станемо гарними друзями, — відхилившись, Ігор підморгнув мені та всміхнувся своїми тонкими губами, ледь-ледь демонструючи білі зуби хижака.

— Час покаже, Ігорю, — всміхаюся натягнуто та повертаюся до Інги. — Що ж, не будемо затримуватися.

Хотіла б я сказати, що мені не терпиться познайомитися з їх матусею… однак брехати не гарно.

Ми пройшлися блискучою рівнесенькою плиткою бездоганно чистим двором, на газонах якого тут і там височіли статуї богинь та янголят. Впевнена: якщо ретельно пошукати — то й чоловіча статуя з батьковим писком тут теж знайдеться. Не може марнославний Андрій Власенко обійтися без такого несмаку.

— Прошу, Варя, — я і не зчулася, як ми опинились біля дверей, які галантно відчинив Ігор.

— Дякую.

Ігноруючи його масні погляди, я спокійно зайшла в білосніжний хол, кожний куті якого прикрашають високі порцелянові вази з білими трояндами. Мій погляд втупився в грандіозні гвинтові сходи, які вели на другий поверх, куди мене навряд чи покличуть.

— Батьки чекають нас у їдальні, — чую зліва від себе тихий голос Інги, яка в будинку вже не була такою енергійною та палкою, якою вона видалася мені на вулиці.

Киваю… зведеній сестрі та повертаю голову праворуч, де відразу наштовхуюся поглядом на власне відображення у розкішному настінному дзеркалі в золотій рамі.

Дивлячися на себе та Інгу з Ігорем у повний зріст, я невільно зітхаю. На думку спадають слова: я тут зайва. Тіло інстинктивно робить крок назад, ближче до дверей. Однак замість вийти звідси та забратися геть, я доторкаюся пальцями бігунка на моїй шкіряній куртці та, миттєво її розстібнувши, простягую вилупкуватому Ігорю:

— Будь так ласкавий, забери це до гардеробу.

Брюнет дивиться на мене очима-горошинами з явним невдоволенням, однак забирає мій верхній одяг. Я ж усміхаюся Інгі та йду разом із нею до їдальні.

— Я після вечері проведу тобі екскурсію! — тихо щебече дівчина, явно напружуючися з кожною хвилиною, що ми підходимо до заповітної кімнати.

Кожен наш крок мармуровою підлогою роздається гучним ехом, яке в цьому розкішному, але пустому палаці налякало б кожного, хто, як і я, опинився тут не за власною волею. Проте я тримаюся, незважаючи на звуки наших кроків та тупіт Ігоря за спиною, який впорався з моєю курткою так швидко, що незабаром випереджає нас і відчиняє чергові скляні двері вже у їдальню.

Заходжу перша і відразу помічаю посеред кімнати великий овальний стіл зі світлого дерева, за яким сидять тато та Надія.

— Вітаю тебе, Варя, у нашому домі, — тримаючи в руці келих, така ж смуглява, як і її діти, струнка, вилощена та блискуча в золотистій сукні, яка, либонь, пасувала б і для походу в театр, не тільки на сімейну вечерю, Надія виглядає спражньою господинею цього замку. — Андрій так багато про тебе розповідав, — посміхаючись, як бездумна лялька, дружина тата плела ті словесні ниті, які не мають ніякого сенсу, але так гарно звучать.

— Рада нарешті познайомитися, — коротко киваю Надії та підходжу до бездоганно серверованого столу, за яким уже їсть тато, неспроможний дочекатися решти… своєї сім’ї.

— Смачного, тату, — не стримую докір, однак батько, зосереджений на їжі, не бачить та не чує нічого навколо.

— Привіт, — ліниво киває мені, не відриваючися від своєї тарілки. — Сідай та почнемо вечерю.

Говорячи про вечерю, сподіваюся, що в Надії хоча б немає тих пунктиків на їжу, що й  у мами Марка…

Доторкаюся пальцями до спинки стільця, який тато мені відсунути й не думає, однак мої пальци накриває волога смуглява долоня — і я інстинктивно відсмикую свою руку. Піднімаю погляд — та зустрічаюся з зеленими очима Ігоря.

— Я сяду біля тата, — посміхаючись своєю гиденькою посмішкою, говорить мені зведений брат.

Що ж, цей вечір обіцяє бути захоплюючим. Однак, безперечно, не для мене.

____

А ви, як гадаєте, любі мої? Може, Варя перебільшує і цей вечір пройде чудово?