Глава 11.

Наступний місяць був найбожевільнішим у моєму житті.

Через декілька днів після знайомства з незабутньою сім’єю Марка тато приголомшив мене запрошенням на вечерю у свій заміський будинок.

— А це обов’язково? — сидячи за черговим перекладом, я мріяла пошвидше його завершити, надіслати замовнику та нарешті відпочити. Однак у тата були свої погляди щодо мого вечору.

— Варя, ти — частина моєї сім’ї, — відповів батько таким тоном, що я вже зрозуміла: що б я не сказала, яку б причину не вигадала, — він не відчепиться від мене, поки не досягне свого.

— Частина твоєї виборчої кампанії, ти хотів сказати? — пирхаю я, розуміючи, що, якщо й погоджуватися на цю вечерю, то хоча б шпильку пустити в його бік: однаково «помирати»…

— Варвара! — обурюється батько як завжди бездоганно натурально. — І відколи ти стала такою неслухняною та впертою?

Зціплюю зуби та подумки рахую до десяти, щоб не наговорити батькові дурниць, які ні на що не вплинуть та нічого йому не доведуть…

— Мій водій забере тебе о сьомій. Будь готова, — так і не дочекавшись мого спротиву, батько сам скидає дзвінок.

Я могла б довго ще сидіти та перемивати йому кістки, гадаючи, навіщо йому потрібна моя присутність у домі, в якому я ніколи не була? Після розлучення в тата було більше часу, ніж достатньо, щоб познайомити мене зі своєї сім’єю. Чому саме зараз він так проникся цією дурнею?..

Відповідь мені стала зрозумілою ввечері.

***

Як і обіцяв, тато відправив до нас свого водія. Мама на мою розповідь про цю вечерю відреагувала стримано.

— Це правильно, я гадаю… — зітхнула вона, проводячи мене до автівки. — Вам уже давно час познайомитися…

— Мабуть, — зітхаю я, не бажаючи засмучувати маму моїм ставленням до всього, що стосується тата.

— Ти неймовірно гарна, — цілує мою щоку матуся, а я всміхаюся, застібаючи бігунком блискавку єдиної у моєму гардеробі шкіряної куртки, яку саме сьогодні мені захотілося одягнути на мою легку сукню-двійку з сірої атласної комбінації та прозорої сітки з гіпюром, на якому зображуються геометричні фігури. — Єдине, що аж надто по-весняному ти одяглася, люба…

Із цим важко не погодитися: весняні вечори ще холодні. Проте свіже повітря бадьорить і озброює мене рішучістю.

— В мене тепле взуття, — всміхаюся я мамі та грайливо піднімаю за спину ніжку в бежевих черевиках на підборах.

— Ох, Варочко, і про що я говорю, — посміхається мама, поправляючи моє завжди хвилясте біле пасмо за вухо. — Тебе ж кохання гріє…

Кусаю губу, щоб не згадувати своє «кохання», від однієї згадки про яке я сама не розумію, чому так стрімко червонію.

— Я поїхала, — тікаючи від маминих глибоких очей, я поспішаю до чорного «Ауді», яке відправив за мною тато.

***

Ще бездоганна дорога, на яку ми повернули, виїхавши з міста, без найменшої ямки та тріщинки почала готувати мене до зустрічі з «поселенням» небожителів. Такий собі Олімп, який ми заслужили… Здається, тут навіть зайва комаха не пролізе та муха не пролетить — як сказав мені водій, дрони контролюють пересування кожного об’єкту, який наближається чи заїжджає до селища.

На в’їзді нас чекає блокпост та охорона, якій татовий водій показує документи та додає:

— Я – водій Власенка.

А потім, коли амбали нас пропускають, жаліється мені до самого будинку тата, як дістали його ці суворі правила перевірки.

— Ви тільки уявіть, Варваро Андріївно, знають мене, цю автівку, самого Андрія Ігорьовича — і однаково за кожним разом зупиняють та вимагають дотримання процедури. Бюрократи нещасні!

На обурення чоловіка я лише зітхала, обираючи натомість розглядати бездоганно чисті вулиці та височенні паркани, побачити будинки за якими можливо лише задерши голову та притиснувшися до скла автівки.

Не схожі одне на одного, вони, можливо, і затишні прихистки для їх жителів всередині, однак зовні — вишукані, але неприступні фортеці, замки та оборонні вежі. Однак це й не дивно. Кому як не цим князям світу цього треба зачинятися за широкими стінами та височенними парканами? Цим не-друзям власного народу явно є, що приховувати.