10.4.

— Ти як?

Запитує мене Марк після хвилинної тиші, протягом якої я намагаюся не думати про знайомство з його батьками, а просто насолоджуватися вечірнім містом, милуватися мерехтливими вогниками, які так яскраво відбиваються в рівній нічим непохитній річковій гладі.

— Не думаю, що аж так складно здогадатися, як я… — зітхаю я, почувши запитання Марка.

Він йде поруч зі мною не доторкаючись мене, але його присутність така відчутна, що я почуваюся в безпеці та впевнена: поряд із ним мені нічого не загрожує. Ці віра та переконання сильніші за мене. Я вже й сама не згадаю, коли вони зародилися глибоко в моїй душі, однак поряд із Щербиною вони стають ще сильнішими, яскравішими, потужнішими… Так хочеться віддатися в їх волю і дозволити собі розслабитися, не думати та не хвилюватися ні про що…

— Не думаю, що ти здивуєшся, коли я скажу тобі, що… твої батьки мене вразили...

Коли вся вистава та жах залишився позаду — я можу всміхнутися і навіть закусити губу, оглядаючи косуху Марка, яка в союзі з нахабною посмішкою — єдине, що цього вечора нагадує в ньому хулігана.

— Не здивуюся, — так буденно відповідає він, що мені залишається лише гадати, чи були в їх сім’ї хоч колись нормальні стосунки?

Як би сильно не вразили мене батьки Марка, а він точно зараз думає не про них. Його сині очі у вечірньому освітленні видаються мені темними, майже чорними. Не зводячи з мене очей, хлопець торкається моєї руки й переплітає наші пальці. Від цього невинного жесту я затамовую подих і ледь чутно шепочу:

— Марк… У нс договірний шлюб, — нагадую йому чи самій собі — це ще спробуйте розібратися! — Ми сьогодні зіграли перед батьками, тепер будемо грати на публіку… Однак коли ми наодинці — нам немає ніякого сенсу… дражнити одне одного і плутати одне одному думки.

Щербина жадібно вдивляється в мої очі, якими я дивилася в його, нагадуючи наші обставини… А коли я замовкла — він підняв обличчя до неба і, глибоко вдихнувши в себе повітря, заплющив очі.

— Я розумію твій шок, справді… Усе ще гірше, ніж це виглядає, Варя. І я дуже хочу забрати свою сестру із цього пекла.

— Твої батьки… — я зітхаю, не розуміючи, чи маю я право озвучувати це, тому все ж говорю дипломатично: — Дуже складні люди…

— Вони жахливі, Варя, — розплющуючи очі, Марк дивиться прямісінько в мою душу і, можливо, вперше відкриває мені свою: — Батько — рідкісна наволоч, а матір — мегера, яку ще треба пошукати, — закусивши губу, Марк хмикнув. — «Шануй батьків своїх». Вір мені, я роблю все, що в моїх силах. Але шанувати їх простіше на відстані. Поряд вони знищують нас, вбивають ментально. Єдиний вихід — забратися куди подалі. Однак я вже говорив, Лері ще немає 18. Їй треба протриматися пів року, щоб офіційно спекатися від їх контролю. Проте чекати аж стільки ми не будемо. Я заберу свою сестру з того дому раніше.

— Твої батьки — не останні люди в країні, — говорю, проникаючись словами Марка, але розуміючи, що наші «противники» — міністр і суддя. А хто ми такі? Лише студенти… — Як ми витримаємо боротьбу з ними?..

— Варя, дівчинко моя, — ніжний тон у голосі Марка п’янить. Слухаючи його, хочеться забути про всі негаразди та перешкоди. — Я обіцяю зробити все, що в моїх силах та навіть більше, щоб наше перебування в їх домі тривало якомога менше. Ми врятуємо звідти сестру — і підемо.

— Після чого розлучимося? — нагадую я Марку, який впустив у своїй промові важливу деталь.

Щербина посміхається та грайливо штовхає мене стегном:

— Ще не встигли одружитися — а ти вже про розлучення думаєш? Здається, мені дістанеться дуже непроста дружина…

Його хрипкий голос надихає мені відповіси в тому ж дусі:

— Тільки не говори мені, що ти мрієш про шлюб, чоловіче!

Марк всміхнувся та, спрямувавши свій погляд у бік води, випустив із потиску мою руку та підійшов ближче до темної гладі.

Я йду за ним і, розглядаючи серйозний профіль, чую думки, які озвучує мені Марк:

— Мені все більше здається, що всі ці події — це великий задум, результатом якого стане щось особливе, — сказавши це, Марк повертається обличчям до мене. — Думаєш, це маячня?

— Ні, — відповідаю щиро. — Я вірю, що наші відчуття, може, і не завжди, але можуть передбачати майбутнє. Тому, якщо ти так відчуваєш усі ці події — я гадаю, для тебе обов’язково станеться щось особливе…

Марк дивиться на мене довгу мить, не торкаючись ні плечем, ні долонею, але я так яскраво відчуваю його погляд, що моє тіло вкривають сироти.

— Може, вже сталося…