10.2.

Ми повернулися за великий стіл, коли наші рідні вже вели живе обговорення. На якусь мить я спіймала себе на думці, що, можливо, усе пройде не так і жахливо… Принаймні з Марком точно не буде проблем — у цьому я не сумніваюся ні на мить.

Мій батько разом із Марковим завів незрозумілу мені балачку про акції та вклади, мама разом із білявою дівчиною перехилилися через спинки стільців та обговорювали школу. Лише мама Марка, Анфіса Леонідівна, зберігала мовчання. Її стиснуті губи розтягнулися в тонку нитку, коли ми з Марком підійшли до столу. Вона не сказала ні слова (чи не поспішала говорити), однак я відчувала в її погляді так багато обурення, що мимоволі поправила великий піджак Щербини на моїх тендітних плечах. Він огортає мене теплом та терпким ароматом, а ще він дарує мені таке необхідне зараз відчуття захисту та сили.

Відсунувши мені стілець, Марк запросив мене сісти, що я і зробила, не бажаючи привертати зайву увагу своєю заминкою.

— Я сподіваюся, Варвара, — сталевий тон Анфіси Леонідівни прозвучав із такою претензією, що я відчула, як напружився поряд на стільці Марк, а мій батько, припинив безтурботно цокотіти зліва від мого вуха, залишаючи Георгія Сергійовича без відповіді, — що надалі ти не будеш псувати спільні вечері та викрадати Марка на тет-а-тет. Це не пристойно! У нашій сім’ї так не поводяться.

— В ній поводяться ще гірше… — ледь чутно прошепотіла білявка праворуч від Марка.

Погляд Анфіси Леонідівни миттю знайшов свою доньку – і я відчувала, що зараз вислухати претензії доведеться і їй, однак Марк привернув увагу до себе:

— Тримай себе в руках, мамо.

Його голос як завжди рівний, без натяку на тремтіння чи страх. Володар ситуації, впевнений у собі та рішучий, Марк не збирався мовчати.

— Ти розмовляєш із моєю нареченою, мамо, — слова, промовлені так щиро, що наївні сироти розсипаються моїм тілом, вірячи хрипкому звукові голосу та силі Марка. — Продемонструй приклад гідної поведінки леді, — не утримуючись, Марк додає у свою мову глузливі нотки, які і стануть причиною вибуху. — Бо якщо ти — не така — не маєш ніякого права навіть розтуляти свого рота та говорити про пристойність.

Нижня щелепа воскового обличчя Анфіси Леонідівни падає миттєво. Вона не говорить ні слова, але ми всі за столом у цілковитій тиші чуємо кожну її обурену думку.

— Стули пельку, Марк, і не смій так розмовляти з матір’ю! — гаркнув батько Георгій Сергійович — і мені захотілося, як мінімум сховатися за спину «нареченого», а як максимум — бігти куди очі дивляться та не підходити до цієї неврівноваженої сімейки ближче, ніж на на кілометр.

— Не кричи на брата! — білява дівчина, ім’я якої мені тільки доведеться дізнатися, гучно ляснула долонею по столу, чим привернула увагу батьків до себе.

Спостерігаю за мовчазною стріляниною не дихаючи. Я не звикла до такого напруження між близькими людьми… Моя лагідна добра мама на мене ніколи не кричала, тато, незважаючи на всі його недоліки, пестив мене як принцесу… Ці ж… майбутні «родичі» спричиняли в мені відразу своєю дикістю та своїми вибуховими характерами. Якщо вони в публічному місці не стримують свій гнів та демонструють у всій красі запальні натури — мені складно уявити, як спілкуються вони вдома, як живуть та взаємодіють всі разом…

Я фізично відчуваю напруження Марка, який відкидається на спинку стільця та буравить свого батька важким поглядом. Не залишається для мене непоміченим і те, що його батьки на межі: от-от і дістанеться їх дітям на великі горіхи.

Ми, можливо, і граємо, але я по-справжньому відчуваю бажання захистити їх, зійти із цієї слизької доріжки та вирулити нашу розмову в мирне русло.

Вдихнувши в легені побільше повітря, я всміхаюся та доторкаюся стиснутої в кулак руки Марка, яку він залишив на своєму стегні, і говорю:

— Мені шкода, що так вийшло. Я, справді, не мала турбувати Марка під час нашої вечері, але… мені це було необхідно, справді… Вибачте…

Кулак Марка розтискається – і мої пальці опиняються на його стегні притиснутими великою долонею.

— Не ти мусиш вибачатися, — не зводячи з батька очей, сказав Марк таким голосом, що його тон під час розмови з Єгором Зайцевим зараз здається мені дитячою забавкою та розвагою… Мимоволі ковтаю слину, не зводячи очей із профіля Щербини та усвідомлюю, що саме зараз я бачу його по-справжньому сердитим. — Я скажу це один раз, але сподіваюся, що ви обоє добре мене зрозумієте, — очі Марка поглянули на маму та повернулися до батька. — Моя наречена може говорити зі мною коли-завгодно, де-завгодно та стільки, скільки їй це буде необхідно. Ніхто не буде на неї гримати та ніхто не читатеме їй нотацій. Ви мене зрозуміли?