Глава 10.

Воскові обличчя батьків Марка сканують мене зверху-вниз близько хвилини й тільки потім подружжя Щербакових видавлює із себе якусь подобу усмішок. У мене складається таке відчуття, ніби усміхатися для цих людей взагалі не природньо й зараз вони зробили надлюдське зусилля над собою, щоб подарувати своїй… невістці? цей знак ввічливості.

— Сідай, Варя, — говорить мама Марка, чорнява кароока жінка, в гострих рисах обличчя та в пихатому погляді якої я не бачу жодної схожості з її синьооким русявим сином.

— Ми вас і так вже зачекалися, — чую голос праворуч від жінки.

Батько Марка — його доросліша на 20 років копія. Русяве волосся зі смужками сивини, кремезна міцна фігура, глибокий погляд сіро-блакитних очей.

Однак на відміну від свого сина старший Щербина нагадує собою безжиттєвий мармур. Так, у його погляді не менше, ніж у сина, владолюбства та впевненості. Його вдавано застигла фігура пашіє силою та могутністю. Однак я ні на мить не сумнівався, що цей чоловік  – не щасливий. Хоча ні він сам у цьому не зізнається, ні оточуючі навряд чи про це здогадаються.

— Варочка, ти чому стоїш? — лагідно всміхається мама, якій тато відсунув стілець і вона сіла зліва від нього.

Я ж дивлюся на Марка, який підвівся та відсунув стілець поруч з собою.

— Варя, прошу, сідай…

Просить він!

Ще й такий спокійний, невимушений та як завжди до неможливого впевнений!

— Я теж хочу попросити, — крижанми тоном починаю я, не зводячи зі Щербини погляду, — вибачити нас із Марком. Ми відійдемо на хвилину.

— Вау, оце кохання! — захоплено вигукує білявка. — Так скучили одне за одним!

— Як непристойно, — буркнула мама Марка.

А його батько суворо додав:

— Не змушуйте нас чекати. І без того вечір не вдався. Не хочу довго із цим тягти…

— Ходімо, — витримавши мій погляд, Марк кивнув та протяг мені руку.

Незважаючи на докір у погляді мого тата та батьків Марка, я хапаю руку цього нахаби і веду його в хол, у якому ми мало не врізаємося в ту ж саму дівчину-хостес, яка проводить до однієї із зал чергових поважних гостей.

— Надто пафосне місце, — нічим не виражаючи незручності, як ні в чому не бувало ділиться враженнями Марк.

— Ти знав про все із самого початку?! — вибухаю я, якій зараз чхати хотілося на те чи почує нас хтось, чи ні. Притиснути Щербину до стіни та довідатися правду — ось моя ціль. — Ти хоч уявляєш, якою ідіоткою я себе відчуваю?

— Варя… — великі теплі долоні безцеремонно накривають мої холодні щоки, вибиваючи з мене повітря.

Висока широкоплеча фігура Марка стоїть зовсім поруч, випромінюючи тепло та огортаючи мене ароматом, який закликає мої очі заплющитися, а вуста ледь розтулитися, щоб… я не знаю, що. Часом Марк діє на мене дивним чином. Йому вдається згасити моє полум’я роздратування, заспокоїти мене лише своєю присутністю поряд, затуманити мій розум своїми дотиками та парфумами… Навіть зараз, коли моє обурення штовхає мене в істерику та сварку — я йду на це лише тому, що впевнена у своїй правоті й хочу довідатися правду, а не тому, що мені хочеться посваритися. Так дивно, але я ловлю себе на думці, що мені не хочеться сваритися з Марком…

От і зараз. Дивлюся в його сині глибокі очі й гублюся в них, ковтаю все обурення, забуваю претензії. Лише тихо з відвертою прикрістю запитую:

— Отже, це була гра не для Ольги, а для батьків?

Марк похмурніє і зітхає, ховаючи свої очі за довгими віями.

— Гри не було, — твердо відповідає він. — У мене до тебе ніколи не було гри, Варя.

Припустимо я зроблю вигляд, що приймаю цю відповідь, однак говорити Марку нічого не поспішаю. Його великі пальці ніжно проводять по моїм вилицям, а я не хочу, щоб вони зупинялися, мені так подобаються його дотики… А все ж я торкаюсь зап’ясть Марка та, потиснувши їх, даю зрозуміти, що хочу, аби він забрав їх від мого обличчя та дав мені змогу нарешті увімкнути мізки, зосередитися та почути його пояснення.

— Наші батьки про все домовилися.

Так просто й легко повідомляє Марк, що я вражено розтуляю рота.

— І ти погодився? Просто погодився?..

— Я дізнався, що це ти, лише декілька днів тому.

На відміну від мого голос Марка звучить рівно та якось ніби навіть буденно! Мене вражає це його прийняття.

— Чому ти погодився?

— Я вже тобі говорив, Варя… Мені потрібна наречена і я не хочу, щоб за моєю спиною була хто-завгодно.

Низький голос Марка розносить сироти по моєму тілу, а стукіт власного серця молоточком пробиває мою грудну клітку. Як йому вдається говорити звичайні речі так незвичайно? У Марка є якась незвідана мною раніше могутність та неймовірний магнетизм. Встояти важко, майже неможливо…

— Якщо ти врешті-решт погодилася — в цьому є і твій інтерес. То ж будь за моєю спиною, Варя. Давай зробимо це.

____

Любі читачі, дякую за сердечки книзі та підписку на мою сторінку ❤️❤️❤️