9.4.

У салоні автівки тата грала джазова композиція, звучав радісний голос мами та час від часу лунали батькові задоволені репліки. Готова побитися об заклад, що він не слухав ані слова з того, що щебетала матуся. Тато просто був у своїй стихії гри. Він чекав шоу. Якби не необхідність тримати кермо — впевнена, що всю дорогу до ресторану тато потирав би руки з нетерпіння. Які дивні ж радості в деяких людей. Дивні та незбагненні…

Чим ближче ми під’їжджали до центру міста — тим яскравішими вогнями мерехтілки вивіски та ліхтарі. Вулиці кишіли вечірнім людом, який безтурботно вештався містом у пошуках розваг, випивки чи компанії.

Тільки-но ми виїхали на фінішну пряму до історичної частини міста — я відчула тремтіння та обійняла свої плечі. Назад дороги немає. Через декілька хвилин гра починається офіційно.

Відчувши на собі погляд, я дивлюся в дзеркало заднього виду й бачу блакитні очі тата. У них так багато емоцій: азарт, впливовість та… погроза. Мимоволі опускаю руки на коліна та піднімаю підборіддя вгору.

Мені не страшно. Я тримаюся, витримаю, впораюся.

Саме ці почуття і віру я вкладаю в свій погляд у відповідь батькові. Судячи з посмішки, у яку тато вигнув свої губи, моєю реакцієї він залишився задоволений.

Автомобіль заїхав на територію ресторанного комплексу і м’яко припаркувався.

— Варя, виходимо, люба… — чую лагідний голос мами з переднього сидіння і коротко їй киваю у відповідь.

Не дочекавшись тата, мама сама вийшла з авто. А я зосталася на місці перевести подих і востаннє за цей вечір дати собі змогу вільно подихати.

От і кінець свободі, Варя, от і кінець…

Двері машини відчиняються з мого боку — і я бачу насуплене обличчя тата.

— В чому справа, Варваро?

— Все гаразд, — ігноруючи батькову протягнуту руку, я нарешті залишаю салон авто та ступаю ногами на доріжку.

Дорогою я погоджуюся взяти тата під ліву руку, те ж саме робить мама з правою.

Намагаючись не слухати мамине щебетання та намагаючись не віддавати віжки мого розуму в руки страху, я оглядаю те, що бачу навколо. Територія комплексу вражає витонченими статуями та вічнозеленими насадженнями. 

Сама будівля ресторану нагадує собою замок із сірого каменю. Такі ж доладні вежі з двох сторін та високі «витягнуті» вікна.

Разом із батьками я піднялася десятьма сходинками вгору та зупинилася перед великими скляними дверима, які нам відчинив стрункий швайцер у чорному костюмі.

Ми проходимо всередину та опиняємося в довгому просторому холі, де золоте оздоблення на стінах та розкішна “театральна” люстра викликає в мені дисонанс із тим зовнішнім майже середньовічним виглядом замку, який ми бачили на вулиці.

— Доброго вечора, — чорнява дівчина-хостес з'являється перед нами так неочікувано, ніби матеріалізується в повітрі. — Андрію Ігорьовичу, Вас уже чекають, — ввічлива усмішка не зникає з її обличчя, коли вона дивиться на мене, а потім і на мою маму. — Гардеробна зліва. Вас провести?

— Ми самі, — відповідаю я та, відчепивши свою руку від батькового ліктя, повертаюся в бік гардеробної.

Оглядаючи в дзеркалі мою чорну сукню, мама тихо зітхає.

— Варочка… — її голос лагідний, але ледь стривожений. — Тобі дуже пасує, ти така гарна, люба моя… Однак… я гадала, ти вдягнеш щось більш святкове…

Мамі я лише всміхаюся і, стиснувши її долоню, веду за собою в холл, де батько вирячає на мене блакитні очі з таким жахом, ніби я прийшла на цю зустріч-знайомство в костюмі Єви.

— Варя… — в голосі тата зазвучав метал, а зуби ледь чутно заскрежитали. — Ти з похорону на поминки прийшла?

Яке чудове порівняння. Свободу мою поминати прийшла — саме так…

— Чорний — це вічна класика, тату, — посміхаюся я, відчуваючи, як мій настрій покращується. Бачити задоволений писок тата, коли в самої душа розривається — нестерпне випробування. — Невже Надійка не розповіла тобі, що в кожної дівчинки має бути та сама чорна сукня?

Громи і блискавки в очах батька от-от призведуть до якогось катаклізму.

— Ти – нестерпна, — прошепотів він із таким розчаруванням, що скажи він це місяць тому — я сприйняла б ці слова – які чую вперше в своєму житті – за образу. Однак не зараз і не сьогодні.

— Я вчуся у найкращих, — посміхаюся йому і, перевівши погляд на занепокоєну маму, вже лагідніше всміхаюся: — Ходімо. Наречений, либонь, зачекався…

Батько пирхнув так гучно, а потім засміявся недоречним напів істеричним реготом.

— Ти навіть не уявляєш, як, Варя, не уявляєш…

Стиснувши мій лікоть, батько відіслав хостес на місце та разом зі мною та мамою вирушив у зал, де за великим столом у центрі на нас уже чекала компанія із чотирьох людей: жінки та чоловіка середнього віку, а напроти них спиною до нас — білявки та русявого широкоплечого хлопця.

— Тату, це… — у горлі запершіло від здогадки, яка пронизала все моє тіло гострим болем.

Мені хотілося розвернутися та тікати і водночас мої ноги самі несли мене до нього…

Білява дівчинка, якій на вигляд років сімнадцять, першою помічає мене та штовхає хлопця в плече.