9.2.

Жадібно слідкую за реакцією Марка, намагаючись помітити в ній хоча б натяк, що його зачіпає видовище поцілунку Єгора та Олі.

Самій собі страшно зізнатися, який камінь валиться з моєї душі, коли я не просто не помічаю гніву в очах Марка, — я бачу глузливу посмішку, у якій немає ні краплі натяку на врежені почуття. А ще головніше: його напружене всю сутичку тіло розслабляється і я відчуваю, настільки легше Марк починає дихати.

І я заодно…

***

Опинившись на вулиці, я жадібно вдихаю свіже повітря та відчуваю незрівнянне полегшення.

— В Єгора така, — жую губу, підбираюсчи підходяще слово, — така важка енергетика. Зайцев ніби душить одним лише поглядом…

Про те, як бридко мені було від його розглядання мене, я ліпше промовчу, бо ж… щось мені підказує: Марк це так не залишить. А мені зовсім не хочеться, щоб в нього знову були проблеми… Він їх знайде і без мене.

— Гога налякав тебе? — обережно торкаючись долонями моїх плечей, Марк провів носом по моєму волоссі. — Ніколи нікого не бійся зі мною. Я тебе захищу, Варя.

Я знаю, вірю та відчуваю це. Тому й усмішку втримати не можу, відпускаючи образ Єгора та не думаючи про Ольгу… Навіть якщо ці двоє і влаштують якісь негаразди — Марк усе вирішить.

— Ти додому? — запутує Щербина щойно ми підходимо на парковку до його машини, з якої мов за командою, вистрибує чорнявий високий водій, намір якого відчиняти двері Марк зупиняє жестом руки.

— Ні, не додому.

Із цікавістю слідкую, як вирує запитання в глибині синіх очей. Однак Марк не поспішає мене запитувати і врешті-решт робить правильний вибір.

— Скажеш адресу Гнату, — вказує Марк на того ж самого водія, безликою фігурою застиглого біля машини. — Він почекає тебе, стільки потрібно, і відвезе додому.

— Дякую, Марк, — всміхаюся я, думаючи, що він ось такий спокійний і не нав’язливий — ще небезпечніший, ніж зазвичай: не залишається ні найменшого шансу не звикнути до такого ставлення та почуттів, що воно викликає.

— Завжди, будь ласка, Варя, — відзеркалює мою усмішку Марк і відчиняє мені двері в салон.

Нахиляю голову, щоб сісти, однак застигаю, коли моєї щоки торкаються теплі губи.

— Побачимося, — відчуваю ці слова так, ніби його звичний хрипкий голос проникає в середину моєї шкіри, залишаючись у ній назавжди приємним та дорогим серцю спогадом.

— Бувай, Марк… — шепочу я та поспішаю всістися нарешті в салон, інакше так і стоятиму та не зводитиму з нього очей, мов зачарована, спостерігаючи, як сяє його волосся в лагідних проміннях весняного Сонця.

М’яко зачиняючи двері автівки, Марк відходить на крок та залишає мене наодинці з водієм та своїми думками.

— Куди їдемо? — чую стриманий голос.

Назвавши адресу Матвія, я глубоко зітхнула та сперлася потилицею на зручну спинку салону.

Лише зараз, коли ми виїхали з території університету та вирушили в бік району Матвія, я змогла думати про нареченого, зі знайомства з яким тато влаштував ціле шоу. Замовив столик у фешенебельному ресторані, наполегливо рекомендував нам із мамою одягти сукні, які — я впевнена — підібрала його Надійка. Звісно, він цього не говорив, та сумнівів бути не може. Усі в житті Андрія Власенка завжди крутяться навколо його інтересів. Певна річ, крутяться доти, поки розділяють їх або мовчки з ними погоджуються…

***

Як Марк і обіцяв, водій дочекався мене і відвіз додому. У Матвія я не затримувалася, пояснивши, що сьогодні в мене зустріч із татом. А вже завтра я зможу провести з нашим героєм більше часу.

Через декілька днів у нього перша операція. Настрій у нашого хлопчика переможний, а проте він дуже хвилюється. Намагаємося розважити його як можемо, запевняючи, що ми пройдемо через все разом.

Дуже часто людині не потрібні довгі пафосні промови, гучні слова, шокуючі перформанси та довготривалі терапії. Потрібні люблячі люди поряд, які підтримають, розрадять та скажуть ось цю банальну, але таку сильну – вустами тих, хто, дійсно в неї вірить – фразу: «Все буде добре.»