Глава 9.

— Ти збожеволіла, дівчинко! — як завжди нікого та нічого не соромлячись, галасувала Зоя.

— Варя, цей жарт якийсь, ну, зовсім не вдалий… — Денис говорив м’якше та намагався підбирати слова, хоча був цілковито згоден із нашою рудою бестією.

Не маючи ніякого апетиту, я монотонно водила виделкою по тарілці з кашею.

Університетський кафетерій гудів. За одним столом жарти, за іншим — останні плітки — кожному було про що поговорити. За нашим столом стояв вереск Зої та фізично відчувалося хвилювання та розпач Дена — друзі реагували цілком природно. На їх місці я поводилася б так само…

— Зоя! — піднявши долоню вгору, я змусила свою подругу-базіку замовкнути, емоції якої сьогодні били через край. — Це не жарт, не розіграш і не маячня. Я, справді, виходжу заміж.

— За нареченого, якого ти не знаєш… — промовив Денис таким трагічним голосом, що не я утрималася від посмішки.

— Повір, Денисе, шлюб — це не найбільша трагедія в житті.

З нього хоча б можна вибратися. Нехай не відразу, не швидко, але можливо… А от смерть — від неї не втечеш. Другого шансу вже може не бути і я ні за що не пробачу собі, якщо впущу його й на власні очі буду бачити, як Матвій…

— У 19 років це ще й яка трагедія! — не погоджується зі мною гаряча Зоя, знову розганяючись до наміру поверещати.

Однак я не реагую. Відсуваю тарілку з кашею, беруся за чашку із чаєм та роблю маленький ковток. Охолола рідина не радує мене смаком, але мені треба щось попити, хоч щось дати своєму шлункові, який зовсім не винен, що я не в змозі зараз про нього турбуватися, як належно…

— Все буде добре, — кажу друзям чи, може, самій собі, бо ж і мені віра в це «добре» ні краплі не завадить. — Сьогодні ввечері я нарешті з ним познайомлюся. Можливо, він… не такий уже й… поганий, — кусаю губу, знову запитуючи себе: кого я хочу переконати: себе чи друзів?

Ох, тату-тату… Ти найхитріший із змій. Знав, коли та де поставити мені умову. Чи могла я відмовитися після вдячності Михайла Степановича та Агати Петрівни, після розмови з Матвієм, якого власноруч запевнила, що все буде добре?.. Якби ж попереду була ще ціла вічність – я щось вигадала б. Однак її ні в мене, ні в Матвія немає. Це рішення необхідно було прийняти тут і зараз. І що ж, я не шкодую. Лише б тато довів цю справу до кінця…

— Які люди! — хихикнула Зоя, повертаючи мене з моїх думок за наший затишний дружній стіл.

Чую кроки за спиною, які зупиняються біля мене. У ніс проникає знайомий ні на який інший не схожий аромат впевненості та сили, а ще… капучино та круасану. Останні два вмить опиняються переді мною на столі. Ні такої смачної кави, ні хрумкої свіжої випічки нізащо не можна знайти в нашому університеті… Однак для одного завзятого парубка це не проблема.

— Привіт, Варя. Як настрій?

Уважно оглядаючи мій серйозний вираз обличчя, Марк потиснув руку Дену та вдарив кулачок Зої, підморгнувши їй:

— Від Костиля привіт.

Ладна побитися об заклад, що моя зухвала Зоя почервоніла, як ягідка, однак перевірити це не має ніякої можливості: обмежившись привітаннями, Марк всеціло зосереджується на мені й ніжно торкається щоки теплими пальцями.

— Чому така насуплена?

Відштовхую його руку, вперто говорячи:

— Годі мене діставати, Щербина!

Чхати він хотів на мій сердитий тон. Марк ніби відчуває, що я на межі. Роблю зараз ганебне: зриваюся на ньому, виплескуючи свій гнів, свою образу та втому в ось такій примітивній формі нападу на цю живу скелю. Сидить поряд і незворушно всміхається, усім своїм виглядом показуючи, що він вище, сильніше вибриків та капризів маленької дівчинки.

Саме ось цей непохитний спокій у відповідь на мої емоції, а ще ніжність, з якою він завжди дивиться на мене, — ладні викликати в моїх грудях велетенську теплу кулю тепла до цього незбагненного хлопця.

За навчанням, метушнею та Матвієм я зовсім не звернула увагу, що останні три дні Марк не дістає мене «шлюбом», не нав’язується мені та не переслідує мене. Попри це він завжди поруч. Кожного обіду приносить мені улюблені капучино та круасан. У коридорі ніби ненароком зачіпає своїм плечем моє, а рукою доторкається до моїх пальців… 

А ще Марк завжди запитує, як я, та як мої справи. Відповідаю я, звісно, короткими відповідями, бажаючи швидше від нього позбутися, але він… він вселяє мені таку віру, що хай там що не сталося б в моєму житті, — я можу йому довіритися.

— Пробач, Марк… — ледь затуливши очі, втомлено вибачаюся. — Мені не подобається, коли ти… вторгаєшся в мій простір.

— Обіцяю виправитися, якщо ти будеш більше всміхатися.

Чую зовісм поруч — і розплющую очі, відразу потрапляючи в полон його безкраїх океанів. Вони такі бездонні та глибокі, що мені часом мариться там те, чого й немає…

— Що сталося? Я можу тобі допомогти?

Усміхаюся, не лише чуючи, а відчуваючи його ніжність та турботу, і, що для мене, тендітної істоти, більш важливо: його рішучість та силу не тільки запитувати, а й зробити все, що в його силах, щоб, справді, мені допомогти.

Марк нахиляється до мене, торкаючись долонею мого коліна й дивлячись у мої очі, зчитує в них реакцію на таке свавілля.