8.3.

Виходимо з татом на сходовий майданчик і я відразу ж обіймаю себе за плечі, шкодуючи, що не взяла куртку. Моє худі тепле, але зовсім не справляється з протягами.

З нижніх поверхів потягло запахом нікотину та донеслися уривки балачки. Ми з татом говорити не поспішаємо. Я терпляче чекаю, а він, сховавши руки до кишень своїх модних штанів, дивиться у вікно напроти нас.

Квітучі герані та якісь листаті рослини на підвіконні були точно справою дбайливих рук Агати Петрівни, яка прикрашала все, до чого доторкалася. Такі жінки, як вона та моя мама, здатні створювати затишок, де б вони не знаходилися…

Блакитні очі тата нарешті відірвалися від розглядання сусіднього дому через вікно і він повернув голову до мене, оглядаючи мене таким серйозним поглядом, що в мені закралися неприємні передчуття.

— Варвара…

Батько був впевнений у кожному слові, яке він збирався мені сказати. Я надто добре знаю його, щоб сумніватися в цьому хоча б на мить. Однак він не поспішав, підбираючи слова та намагаючись донести до мене те, що в нього на думці.

— Я отримав від Михайла Ігорьовича всі необхідні документи та інформацію. Сьогодні ж передаю все моїм помічникам — і вони відразу ж перейдуть до організації процесу лікування.

— Дякую, тату, — коротко відповідаю, коли він замовк.

Я чудово розумію, що це резюме батько сказав мені точно не для моїх компліментів чи високої оцінки. І тим більше не для моєї вдячності…

— Сьогодні я врятував життя вашому хлопцю, Варя.

Гнітюча тиха після цих слів пробиралася під мою шкіру крижаними голками, змушуючи невільно здригнутися від арктичного холоду усвідомлення.

— Тату… — кусаючи губу, щоб не заплакати сьогодні знову, уже від краху власних ілюзій, я хмикаю і питаю те, що раптом спало мені на думку: — А за Ігоря… сина своєї Наді… ти теж щось вимагав?

— Варвара! — звузивши очі, батько демонстрував своє обурення жовнами на вилицях, які ходили так сердито, ніби я запитала несусвітню дурість. — Ігор — син моєї коханої жінки! А твій малий – мені ніхто, Варя, ніхто!

Хоча я і не чекала іншої відповіді, проте мені захотілося затулити очі, а потім розтулити — і не бачити батька поряд. Ні зараз, ні коли-небудь в майбутньому…

— Так, він тобі ніхто, — ледь чутно видавлюю із себе і, глибоко вдихнувши повітря, запитую: — То що ж ти бажаєш за свою… великодушність?