8.2.

— Матвійчику, з’їж ще хоча б одну, прошу тебе! — ще не увійшовши до кімнати, чую в коридорі голос Агати Петрівни. — Ну, так не можна, маленький мій! Ти ж із ранку нічого не їв… Матінко моя, що ж це таке? Матвійку… Ну, котлетки… Твої улюблені…

— Ба, ну, не хочу я, не хочу! — чую втомлений, засмучений і сердитий голос Матвія. — Відчепися від мене!

А Михайло Ігорьович турбувався, що онук замкнувся в собі. Бабусі все ж вдалося вивести його на емоції.

— Я спати хочу! — чую голосне, коли тихенько заходжу в кімнату, синьо-білі стіни якої разом з безліччю іграшок морських тваринок та супергероїв на полицях завжди викликали мою усмішку.

— Гаразд-гаразд, хлопчику мій… — погоджується Агата Петрівна, лише б Матвійко не засмучувався. — Відпочивай… Я поруч…

Тарілку з котлетками бабуся все-таки залишає на тумбочці біля ліжка онука. За що майже відразу їй дістається черговий вереск:

— Забери це, Ба! Мене нудить від одного вигляду!

— Що ж це за горе таке… — бідкається та схлипує Агата Петрівна, забираючи тарілку з котлетами та повертаючись до дверей. — Варя!.. — зойкає вона, помітивши мене.

— Доброго вечора, Агато Петрівно…

— Варочка?! — з-за її плеча вискочив Матвій.

У кумедній піжамі з рибками він виглядає так невинно та по-дитячому, що моє серце болісно стикаєтсья в грудях.

— Привіт, рідний…

Капризність героя як рукой зняло. Він дивиться на меня щасливими очима, а я… я виявляюся слабшою за нього. Не витримую радісного та щасливого хлопчика, який у мить, коли побачив мене, навіть забув про свій страшний діагноз. Піднявся до самого неба від щастя. А потім через співчуття, жалість та біль у моїх очах… із шумом звалився на землю.

— Не дивися так! — з тремтінням у голосі промовив Матвій, всідаючись на ліжечку та схрещуючи руки на грудях. — Я не збираюся помирати! Я не помру, Варя!

— Та що ти таке говориш, мій маленький?! — голосить бідолашна бабуся, а я доторкаюся до її плеча та прошу:

— Залиште нас поговорити, будь ласка…

Агата Петрівна поглянула на мене з таким сумом, що я дивом не заплакала, та все-таки вийшла з кімнати.

Сідаю біля насупленого Матвія на ліжку та доторкаюся до маленького плеча.

— Пробач, Матвію… Я не хотіла тебе образити. Понад усе на світі зараз я хочу, щоб ти жив, мій хороший… І я вірю, що ти впораєшся. Ми разом пройдемо через це. Я тобі обіцяю…

Матвійко подивився на мене своїми великими карими очима і, піднявшись, мійно обійняв мою шию.

— Варя, я… хочу жити, — розриваючи мені серце, вимовив із такою жагою до життя, яку не зрозуміє жодна людина, якій не довелося стояти на порозі життя та смерті. — Мені так страшно… Я дуже боюся померти. Говорять, діти часто помирають від раку…

Доторкаюся підборіддям його маківки й ладгідно гладжу хлопчика по спині, намагаючись у кожний свій дотик та рух вкласти якомога більше ніжності та любові.

— Ти будеш жити, Матвійку, — тихо, але так, щоб він почув, промовляю я. — В мене немає жодних сумнівів, що ти будеш жити, мій сильний хлопчик…

Відчувши гарячі сльози на своїй шиї, я міцніше обіймаю дитину, качаючи на руках, як немовля, та повторюючи:

— Я поряд, Матвію… Ти не один. У тебе є бабуся, дідусь, я, Ірина Богданівна… Твої друзі, однокласники, учителі… Ми всі тебе дуже сильно любимо, сонечко… Разом із тобою ми все пройдемо. Я обіцяю.

— Через весь цей темний тунель? — схлипуючи, запутиє Матвій.

— До світла.

— До світла… — ехом повторює за мною і, відхилившися, всміхається так широко та яскраво, як і все своє життя — минуле безтурботне життя, коли ні він, ні ми не могли собі навіть уявити, що одного дня нашому Матвію доведеться вступити до нерівного бою і відчайдушно боротися з Її Величністю Смертю.

Я посиділа з хлопчиком ще декілька хвилин, розповідаючи йому одну з його улюблених казок. А коли він заснув та тихенько засопів — я обережно вмостила його на ліжку, вкрила ковдрою та вийшла з кімнати.

Мені не стало менш тривожно після нашої непростої розмови. Однак тепер я ще більше переконалася, що заради цього хлопчика я буду триматися. Хай там як, а найскладніше саме йому…

У коридорі я зіштовхнулася з татом. Він виглядає дещо втомленим, але як завжди зібраним та рішучим.

— Варя, — щось у його тоні мені не сподобалося. — Вийдемо поговоримо?

___

Як гадаєте, любі мої, що ж Варі скаже тато?..