8.1.

Різко підводжуся на ноги та перезираюся з мамою, перш ніж озирнутися в бік дверей, де стоїть тато.

Крихітна надія на моїх очах виростає у велетенський шар, який вибухає яскравою вогняною кулею віри в порятунок Матвія.

Тато допоможе. Тато все зробить. Врятує нашого Матвія! Кому, як не татові, це під силу?

— Андрію… — ледь чутно прошепотіла мама, відзеркалюючи зараз мої ж почуття цілковитого захвату батьковою силою та владою, які здатні вступити у двобій із самою Смертю.

— Тату…

Не стримуюся та біжу до батька, уперше за три роки обіймаючи його шию, як колись у дитинстві, дивлюся знизу вверх на рідні — такі співчутливі в цю мить — очі та шепочу:

— Дякую, таточку… Ти не уявляєш, який він хороший, як ми любимо його… Матвій, він… — емоції перевершують мій розум і я готова говорити безкінечно, розповідаючи про любого хлопчика татові. — В нього лише дідусь та бабуся, тату…

— Тихо-тихо, Варя… — батько гладить моє волосся, стримано всміхаючись. — Я ж сказав: допоможу.

Зітхаю з такою полегкістю, ніби цей бій уже виграно. Притуляю вологе обличчя до татових грудей і відчуваю, що сльози заспокоєння та радості нестримним струмком збігають моїми щоками. А я стою. Обіймаю свого рідного найкращого тата, зовсім не хвилюючись, що псую його дорогу сорочку. Понад усе на світі зараз просто хочеться обіймати його, відчувати себе в безпеці та вірити, що він усе вирішить, і все буде добре…

— Я піду збиратися, — чую несміливий голос мами за спиною. Відчуваю, як напружився тато й міцніше мене обійняв. — Я хвилююся за Агату Петрівну… Бабусю Матвія, — поспішає мама пояснити татові. — В неї серце… Я поїду. Варь… не хочеш зі мно? Матвій буде дуже радий тебе бачити.

— Звісно, мам, — відхиляюся я від тата, нехотя залишаючи батькові теплі обійми — теплий кокон, у якому так безпечно та добре… — Я поїду з тобою.

— Андрію… — підійшовши до нас із татом, мама доторкається до плеча колишнього чоловіка. — Ти не уявляєш, яку добру справу робиш. Дякую тобі величезне…

— Я уявляю, Іра, чудово уявляю, — тихо шепоче батько, не зводячи з мами блакитних очей. — Ігор… син Наді, теж хворів на рак… Ми змогли вчасно виявити пухлину і врятували хлопця.

Мама киває і прибирає свою руку з татового плеча.

— І вашому хлопчині я допоможу, — твердо обіцяє тато. — Не хвилюйтеся. Стільки йому?

— Дев’ять, тату… — кусаю губу, щоб не почати схлипувати.

Тато зітхув і міцніше стиснув мої плечі.

— Все буде добре.

Такі прості баанальні слова, а стільки в них сили. Я дивлюся на тата, як на божество, якому все під силу.

— Варя… — голос мами повертає мене в реальність. — Давай збиратися. Я замовляю таксі.

Не встигаю їй кивнути, як тато жестом руки зупиняє один лише намір мами підняти телефон до обличчя.

— Навіщо? Я сам вас відвезу. Збирайтеся.

Вкотре вдячно всміхаючись, ми з мамою пішли переодягатися.

— Варя, — на сходах мама доторкнулася до моєї руки. — Вдягни щось зручне… Я не знаю, настільки довго ми там затримаємося. Можливо, до пізньої ночі…

Киваю мамі та вирішую прислухатися до неї. Тому у своїй кімнаті я передягаюся в м’який бежевий костюм та накидаю зверху легку чорну куртку.

***

Як і обіцяв, тато відвіз нас до Матвія.

— Я зайду з вами, — сказав батько, відкриваючи мамі, а потім і мені, двері автомобіля, коли ми зупинилися у дворику біля під’їзду, де живе наш сильний хлопчик. — Поговорю з його рідними, уточню всі деталі, щоб уже сьогодні мої помічники змогли почати організацію процесу лікування. Треба відшукати клініку, домовитися з лікарем та все інше.

Ми з мамою лише кивали з розумінням та не могли нічого заперечити, цілковито довіряючи в цьому питанні татові.

Піднімаючись сходами на п’ятий поверх до квартири Матвія, я абстрагувалася від ситуації, яка привела нас цього вечера в цей під’їзд і дозволила своїй уяві зіграти зі мною злий жарт: уявила, що я разом зі своїми батьками як одна міцна любляча сім’я просто йду в гості до чарівного хлопчика Матвія та його неймовірних дідуся та бабусі. 

Ми знову одна сім’я. У нас знову все добре…

Двері в квартиру відчинив старенький дідусь, Михайло Євгенійович.

— Іринка… Варочка… — він тепло нам всміхався, хоча його очі досі вологі після сліз. — Михайло Євгенійович, — протягнув він руку моєму татові. — А Ви?..

— Андрій Ігорович, — потиснув тато руку дідуся і ми всі разом пройшли на кухню.

— Наш малий зовсім розклеївся, — пригощаючи нас чаєм та печивом, Михайло Євгенійович не знав, куди себе подіти, бідкаючись та, як маятник, ворушачись зі сторони в сторону. — Як повернувся з лікарні — ніби води в рота набрав! Хоч би заплакав чи ногами потупцював — що-небудь! Невже можна вмістити в цьому маленькому тілі стільки болю, Варя?..

Я потиснула шорстку руку дідуся Михайла і, щосили стримуючи сльози, сказала:

— Мій тато допоможе… Наш Матвійко знову буде веселитися та сміятися. Усе буде добре.