Глава 8.

Чую плач ще в передпокої — і відразу ж кидаюся на цей звук у вітальню.

Обійнявши себе за плечі, мама сидить на дивані, тихесенько голосячи та нестримно плачучи.

— Мамо… — у горлі пересихає і я змушую себе промовляти кожну букву. — Що сталося?..

Сідаю поряд та обережно обіймаю матусю, лагідно проводячи долонею по її холодній спині.

— Варя… — ледь чутно промовляє мама. — Сталося велике горе, Варочка…

— Яке горе? — серце холоне в грудях від нещадних картин, які малює мозок. — З тобою щось?..

Кусаючи губу, мама заперечно хитає головою, а я зітхаю з полегкістю, яка, втім, відразу ж зникає, коли страх, хитрою змією заповзає глибоко в мій мозок та скручується в ньому сталевим вузлом.

— Діти?.. — хрипким голосом запитую я і ледь відхиляюся, щоб зазирнути мамі в обличчя.

Рідненька мружиться, кусає губу та киває, міцно стискаючи мою руку.

— Варя… У Матвія… – мамин схлип та моя короткочасна зупинка серця. – Рак.

Випустивши руку мами, я затуляю рота долонею, відчуваючи, як із моїх вуст виривається крик пораненого звіра. Пелена сліз заслала очі — і вся кімната попливла перед очима. У всьому світі зараз не існує нічого, окрім цього страшного горя та голосу мами, який звучить, мов набат, із запізненням попереджаючи про біду, яка звалилася на наше життя.

— В школі вже оголосили збір, — схлипуючи сказала мама. — Однак, Варя… я не уявляю, як ми зберемо, стільки коштів! У нього ж, крім бабусі та дідуся, нікого немає!.. Де ми візьмемо стільки грошей?..

Солоні гарячі сльози обпікають моє обличчя, але я не згодна… я нізащо не погоджуся! Ми мусимо боротися! Ми знайдемо вихід!

— Варя… ми мріяли про поїздку, але…

— Матуся… — міцно обіймаю її, уже забувши, що в нас були збереження, які ми берегли на маленьку мрію. — Звісно! Віддамо ці гроші Матвію. Які гори, коли нашого хлопчика треба рятувати!

— Дякую, рідна… — шепоче мама. — Однак і цього не вистачить… Це мізер, крапля в морі, розумієш? Навряд чи все обмежиться однією операцією чи терапією… А потім — відновлення! Думати страшно про ці суми!

— Мам, усе буде добре, чуєш мене? — міцно стискаю її плечі. — Звернемося у фонди, я в університеті теж організую якісь заходи, акції зборів коштів… — генерую я перші ідеї, які спадають мені на думку, не розуміючи зараз, як та коли все це робити, але знаю, що треба робити. Ось може прямо зараз зв’яжуся з дирекцією чи студентською радою університету… — В нас багато мажорів вчиться, ти ж знаєш… З миру по нитці — зберемо, мам…

Однак мама на мою гарячковиту активність таємниче мовчить. Я припинила базікати й пильно на неї поглянула, відшукуючи хоч щось, що підказало би мені мамин стан…

— Донечко, я хочу… — мама кусає губу, а моє серце напружено стукає, — звернутися по допомогу до твого тата…

У мені ніби обриваються нерви — і я заходжу на нове коло сліз.

Я навіть не подумала про тата, коли почула цю страшну новину. Він уже давно не мій герой, не захисник, не опора. Андрій Власенко — уже давно тато іншим, не рідним, але його дітям… Мій тато — не та людина, до якої я побіжу, коли в мене станеться лихо. Як от зараз.

— Твій тато спроможний допомогти Матвію, Варя, — стиснула мої холодні руки мама, коли на її слова я ніяк не відреагувала. Чи не відреагувала так, як вона цього чекала…

Мої нерви натяглися, як струни, коли в тиші передпокою почувся рідний до болю голос.

— Я допоможу.