7.3.

— Варя, я під’їхав до вас, а будинок — зачинений, — без привітань, як і я, батько відразу починає розмову з претензії. — Ти скоро будеш?

— В мене справи.

— Варвара! — сталевий голос батька, ніби він говорить із кимось зі своїх помічників, боляче мене вражає: тато не був зі мною такий жорсткий раніше… На «батька року» він, звісно, ніколи не годився, однак любив мене, я знаю, що любив… — Замовляй, таксі — і щоб швидко була вдома.

— Тату!.. — обурення застряє в горлі, коли я чую гудки перерваної розмови.

— Батько дістає? — обережно запитує Ден, коля я мовчки витріщаюся в одну точку майже хвилину, заспокоюючи своє розбурхане внутрішнє море.

— Знав би ти, Ден, що він вигадав для своєї виборчої кампанії…

— Поділишся? — тихо запитує друг, цікавість якого не дозволить йому тиснути на мене чи примушувати до розмови.

— Іншим разом, — так само тихо відповідаю я.

Після розмов із батьком я щоразу ніби викинута на сушу риба: мені ніяково, образно та боляче. Не були б ми ніколи близькими — нехай! Але ж ми були!.. І що ж… гроші та влада стали йому дорожчі за все. Чхати він хотів на мої почуття. Його власні амбіції — ось все, чим він переймається.

— Посидимо ще, ти… тримайся, — обійняв мене на прощання Денис, легенько плескаючи по моїй спині.

Щось відповідаю йому та киваю, а сама набираю в додатку домашню адресу та чекаю таксі.

***

Дорогою я думала про батька. Не може бути іншої причини для зустрічі, як чергова спроба переконати мене в участі у його дурнуватій кампанії.

Подумки готуючись до складної розмови, я вийшла з таксі та підійшла до будинку.

Чорний «Ягуар» цього року випуску стояв на нашій парковці, ніби це його законне постійне місце. Хоча ні батька, ні його машин біля нашого дому не було із часів нашого спільного життя. Тому і виглядає для мене це чужим та зайвим тут.

Те, як безжалісно та холоднокровно тато спалює мости за своєї спиною, могло б викликати моє захоплення, якби… я не була одним із цих мостів.

Краще б він не приїжджав. Краще б більше ніколи нас не турбував…

— Десять хвилин тому прийшла мама, — чую голос власника бездоганного чорного костюму та незвично тихого, ніби придавленного враженнями голосу. — Вона дуже засмучена, — додав батько, дивлячись кудись крізь мене.

Відчуваю неспокій за маму — і поспішаю до дверей дому.

— Я зайду, можна?.. — чую невпевнений голос тата за спиною.

— Тату… — мої думки в будинку шукають маму, а я зупинилася, застрягла на вулиці, відповідаючи батькові: — Тебе ніхто звідси не виганяв. Ти сам пішов.

— Варя… — нетерпіння прорвалося крізь неочікувану розгубленість, однак я не даю баткові змогу продовжити.

— Запитай у самого себе: «Можу я увійти чи ні?..»

Часу дивитися в блакитні очі розгубленого чоловіка я не маю. Десь у будинку засмучена мама і я поспішаю до неї.