7.2.

Наступні три години я провела з Деном. На лекціях ми сиділи разом, намагаючись уважно слухати й не відволікатися. А от на перервах уже давали собі волю — і базікали весь вільний час.

Так хотілося запитати в друга про все на світі, адже за час його знаходження в Китаї ми майже не спілкувалися: вільний час Денис приділяв подорожам, підробіткам та вдосконаленню мови.

— Може, сходимо кудись посидимо? — запитав він, коли ми вийшли з аудиторії, у якій була наша остання на сьогодні пара.

— Ти до Олімпіади Веніамінівни зайди! Бо ж вона з’їсть тебе завтра на сніданок, якщо дізнається, що її улюбленець не забіг до неї відразу ж після приїзду!

— Ображаєш, Варя! — сміється Ден. — До Біланової я навідався тільки-но на наший поверх піднявся.

Всміхаюся, думаючи, що такої ласки, з якою ставиться Олімпіада Веніамінівна до Дена, можна не побачити більше ні до кого. Хоча… сьогоднішня її бесіда з Марком показує, що є ще одна людина, до якої Біланова зовсім не байдужа…

— То як щодо посидіти десь? — повернув Ден мої думки в потрібне русло. — Чи ти вже з нареченим щось запланувала?

— Ден! Ніякий він мені не наречений! — миттєво серджуся, згадуючи цирк, який Баленко влаштував у кафетерії.

— Ти йому подобаєшся, — говорить серйозним тоном, але я бачу ці грайливі блакитні очі й не дивуюся продовженню: — Повір мені, як хлопцю, ти Марку Щербині дуже подобаєшся, Варя.

Щоки мимоволі вкриваються рум’янцем. Однак мій розум завше був холодним — і цього разу він мене теж не підводить.

— Навіть якщо так, Ден, — зітхаю я, — де гарантія, що симпатія Щербини не зникне? А моє розчавлене серце залишиться зі мною назавжди.

— Навіщо ти так, Варя?..

— Чув би ти, Ден, як Марк зі своєю колишньою розмовляв! — від однієї згадки в мене в грудях холоне. — Яким жорстким та холодним він був! Такі ви хлопці, коли почуття пройшли: з’їли цукерку, викинули обгортку і чхати хотіли на те, як їй боляче.

— Варя, — голос Дена дивує мене своїм холодом. — Щоб я більше ніколи не чув, як ти порівнюєш себе та нікчему Біланову! Знайшла, кого за приклад розмови з колишніми брати! Вона зрадила йому, Варя, зрадила!

Зітхаю, розуміючи, що це аргумент, однак мій страх отримати від Щербини колись такий же холод та байдужість — ні краплі не зменшився.

— Варя… — голос Дениса став лагіднішим, а долоня доторкнулася до мого плеча. — Емоції можуть зникнути, але якщо зникає кохання — то його ніколи й не було. До того ж, ви обоє будете за це відповідати: підкидати дрова в багаття вашого кохання чи гасити його — тільки ваший вибір, Варь…

Дивлюся на Дена з усмішкою.

— І де ти такий мудрий взявся? Мабуть, дурив нас усіх, що вчився, працював… а сам проник у Тибет та східну мудрість осягав! Зізнавайся, Баленко!

Денис засміявся чистим гучним сміхом, а я піддалася імпульсу та обійняла свого друга, якого завжди любила як брата, якого в мене ніколи не було.

***

Виходимо разом з університету й майже синхронно вдихаємо дещо прохолодне, але таке свіже весняне повітря.

— Ка-а-айф, — тягне Баленко. — Вдома повітря інше. Як же я скучав…

Всміхаюся, поглядаючи на нього. Я ніколи не жила так довго та далеко від рідного міста, щоб оцінити відмінності в повітрях різних країн.

Спускаємося сходами до доріжки, яка проведе нас університетським двориком на бульвар, з якого ми вийдемо в центр міста, щоб відвідати кав’ярню, в якій раніше так любили збиратися нашим тріо.

— Набери Зою, — підморгує Ден. — Хочу зробити їй сюрприз.

Всміхаюся, радо йдучи на цю затію та дістаю із сумочки телефон. Знаходжу контакти й хочу натиснути на номер Зої, однак мій телефон відтворює рингтон вхідного дзвінка — і я бачу контакт «тато» на екрані.

— Так? — зітхаючи, приймаю дзвінок та на мить затуляю очі.

Ми не розмовляли після тієї емоційної розмови в кав’ярні. Уявлення не маю, навіщо він телефонує мені зараз.