Глава 7.

— Ма-а-а-арк!

Університетський коридор заполонив жахливий вереск Біляєвої.

Марк навіть не озирався в її бік, а я поглядала на Олю з тривогою: усі знали, що її дах, не питаючи у власниці дозволу, з’їжджає вниз, коли справа стосується Щербини. Хто знає, чого очікувати від цієї неадекватної?

— Та стій ти! Куди несешся?

За Біляєвою широкими кроками йшов Микита Костиленко та намагався схопити худорляву шатенку за руку, якою Оля розмахувала так активно, що не дай Боже в ній була б катана чи будь-який інший меч — голови всіх неугодних так і котилися би у всі боки, вистиляючи цій моторошній істеричній королеві шлях.

Звертаю увагу, що Микита до Олі ніби й доторкатися не бажає, обережно притримує її за плече, але не дозволяє собі вчорашніх викрутасів, які він виробляв із моєю Зоєю.

— Ти… Як ти смієш?!

Ольга опиняється перед нами з Марком — і він різко повертається в її бік.

— Тон збав, — мене обдало холодом від голосу Марка, але дисонансу в цьому не було. Це лише з Олімпіадою Веніамінівною, моєю мамою та… зі мною я помічала в його голосі лагідні нотки. З іншими цей забіяка рідко церемониться. Хоча і з Олею за часи їх дивних стосунків я не помічала принижень у її бік… Однак зрада залишає відбиток. Невільно зітхаю. За весь цей час я не думала, як Марк впорався з цим…

— Вона! — верещить Біляєва, витріщаючи на мене свої зелені очиська. — Ти так швидко знайшов мені заміну?!

Тонкий довгий палець із гострим червоним нігтем вказав у мій бік, однак Марк різко схопив руку Біляєвої та відштовхнув.

— Ще раз, Оля, ти будет тикати своїми кігтями в бік моєї нареченої…

— Марк! — приречено стогне Оля, але пальцями більше не штрикає повітря між нами. — Ну, яка наречена, яка?! Ти ж просто вигадав усе це, щоб завдати мені болю! Зізнайся…

Колишня дівчина звучала так жалібно, що мені на якусь долю секунди стало її навіть шкода. А потім я згадала, що в зраді винна саме вона…

— Біляєва, а зараз послухай мене уважно, — Марк явно був невдоволений втручанням колишньої в нашу… назвімо ці незрозумілі активності розмовою. — Я хотів розійтися з тобою ще до твоєї інтрижки з Зайцевим.

Охаю, кусаючи губу, і спостерігаю, як очі Ольги робляться за розміром схожі на два зелені яблука.

— Марк… Що ти… що ти таке говориш? — втративши запал та войовничість, Біляєва виглядає вкрай жалюгідно.

— А збожеволів я, знаєш, чому?

— Бо ти любиш мене! — заверещала Ольга — і я поморщилася від цього надвисокого звуку, Микита затулив вуха долонями. Реакцію Марка я не бачу: він досі стоїть до мене спиною.

— Я тобі колись говорив, що люблю тебе? — від криги в голосі Щербини мені робиться не по собі.

— Тоді навіщо… навіщо ти… бився із Зайцевим?! Навіщо влаштував у кав’ярні розгром?!

— Навіщо? — пирхає Марк і я відчуваю, якою небезпечною стає його енергетика. Щось подібне він випромінював у кафетерії, коли сканував поглядом Дена. — Ти зрадила мені з моїм ворогом, Біляєва. Єгор потішився з тобою, думаючи, що зробив мені боляче. А він лише показав, яким неперебірливим я був із дівчатами… Більше ні за що не зв’яжуся з безпринципними, слабкими, нікчемними дівками.

— Ти! — рука Ольги здійнялася вгору й ляснула б обличчя Марка, однак Микита встиг зреагувати та перехопив її зап’ясток.

— Годі! — гримнув він, стискаючи плече шатенки та тягнучи її далі коридором. — Йди водички попий. Заспокойся.

— Варя…

Навіщось витріщаючись на Ольгу та Микиту, уникаю дивитися на Марка та навіть не реагую, коли його теплі долоні накривають мої коліна.

— Пробач за цю сцену, — його голос рівний, спокійний та лагідний. Марк такий зібраний, ніби нічого не сталося! А я… я почуваюся так, ніби на мене відро помиїв вилили.

— Скажи мені, Марк… — дивлюся, як коридором повертається Микита. — Навіщо ти взагалі з нею зустрічався, якщо в тебе… не було почуттів?..

Марк мовчить, а я наважуюся поглянути в його океани-очі й миттєво про це шкодую. Вони затягують мене у вир темних зіниць, в яких так багато почуттів, що я чекаю від Марка їх усіх. 

А він говорить лише чотири слова.
____

Як гадаєте, що це за слова?))