Глава 6.

Заходжу в аудиторію з високо піднятою головою. Хай мої щоки палають, а серце калатає — я не видам жодним мускулом на обличчі, що сталося щось надзвичайне.

Це просто жарт. Дурний жарт хулігана Марка.

От би всі навколо так подумали та відвели від мене свої бридкі вивчаючі погляди. Хлопці єхидно посміхалися та перешіптувалися одне з одним, однак нічого зайвого собі не дозволяли. А дівчата… ті як завжди показали, що жіноча солідарність — це несусвітня дурість, коли в гру входить приваблива особа чоловічої статі.

— Ви чули, чули? — збуджено пищала Таня за моєю спиною.

— Корчила із себе недоторку, а сама кинулася в обійми щойно покликав! — пирхала презирливо Віка, те ще стерво та вічно незадоволена, мов дратівлива тітка, дівчина.

— Віка, а ти б не кинулася, ні? — не вступаючи Вікторії в насмішці, гостра на язик Аріна відчувала це почуття до самої Віки. — Більш за все я терпіти не можу заздрісних вискочок, як ти, Віка. Сама не побігла б за Щербиною, щойно він пальцем поманив би?

— Ні! — палко запевняла дівчат Віка. — Я б із таким покидьком нізащо не була б!

Її гидливе «покидьок» болісно віддалося мені в скроні. Міцніше стискаю пальцями ручку, якою граюся, щоб заспокоїти нерви та не відповісти Вікторії все, що я про неї думаю. Марк — не подарунок, однак і покидьком я б його не назвала.

— То ви разом чи як? — чую за своєю спиною пищання Тані.

— Не твоя справа, — відрізаю я, сама не розуміючи, чому не можу просто сказати: «Ні, ми не разом»? Це ж правда!

Однак усе це втручання в мій особистий простір робить мене, завжди спокійну та розсудливу, схожою на мою запальну Зою.

Ох, як мені тебе сьогодні не вистачає, моя руда бестія…

Вона ще вчора написала мені, що в неї сьогодні прослуховування, тому пари, які для В’язміної завжди були нижчого пріоритету, ніж бажання потрапити в фільм чи серіал, вона без докорів сумління пропустить.

— Тиша в аудиторії! — рівний сталевий голос Олімпіади Веніамінівни та цокіт її підборів змусив усіх присутніх стулити пельки та нарешті припинити мити мої та Маркові кістки. — До дошки йде Варвара Власенко.

І я не барюся, радіючи, що найближчі хвилин двадцять — а Біланова завжди опитує мене довше, ніж інших — я буду думати про англійську, а не про Марка, який отруїв мій розум.

Англійську я полюбила з першого уроку в школі й ця любов з кожним роком стає все сильнішою. Саме тому вона мені так легко і дається. Ні нова лексика, ні складні граматичні конструкції, винятки з правил за ідіоми мене не лякають. Я обожнюю цю мову, шалено люблю її вивчати та вдосконалювати.

— Чудово, Варя, — вдоволено всміхаючись, Олімпіада Веніамінівна робить перший кивок головою за весь мій двадцяти хвилинний виступ. — Сідайте.

Не встигаю я дійти до свого місця, як Біланова вже кличе нову жертву:

— Симоненко, до дошки!

— Я вже був біля кафедри вчора, Олімпіадо Веніамівно! — визираючи з-за спини товариша на галерці, почав скиглити, як маленький хлопчик, Ілля.

Сідаю за свій ряд і не можу позбутися від огиди. Дорослий хлопець і боїться до кафедри вийти.

Невільно думаю: а який студент Марк?..

Язик не повертається назвати цього зірвиголову боягузом. Ні, Щербина, він… як криголам, впевнено та потужно несеться вперед, руйнуючи перед собою всі перешкоди.

Марк може бути самовпевненим зазнайкою, обдарованим ледарем або ж нахабою, який не дає ні студентам, ні викладачам життя. Проте він точно не боягуз.

***

Щойно семінар завершився — я поспішаю залишити аудиторію, щоб бовдур Симоненко, його прихвостні та дівчата-пліткарки не діставали мене питаннями про мене та Щербину.

Виходжу майже услід за Білановою і поспішаю в бік їдальні. Хоча завдяки Марку я не пропустила свій сніданок, мені чомусь знову хочеться їсти…

Переповнена студентами світла обитель їжі кричить про те, що таке бажання виникло не в однієї мене.

Звісно ж, Марк та його друг, Микита Костиленко, теж тут. Помічаю їх біля вікна протилежної мені стіни. Набридливою мухою біля них крутиться Оля Біляєва, яку мені чомусь зовсім не хочеться бачити поряд із Марком… Він блискавично відчуває на собі мій погляд і перехоплює його своїм.

Лише на одну мить мені хочеться заклякнути на місці, не ворушачись та не дихаючи. Однак я вольовим зусиллям примушую себе йти далі та відвести свій погляд.

Відчуваючи, як нервово стукає серце, та тремтять руки, я намагаюся уважно оглянути вітрину з булочками, які сьогодні пропонують нам працівники їдальні.

— Ой! — зойкаю, коли чиїсь легкі долоні затуляють мої очі.

Перша думка підкидає мені образ Марка, але… його руки інші: сильніші, більші. Та й аромат не його. Цей запах я знаю надто добре і він викликає на моєму обличчі щасливу усмішку.

___

Любі мої, як гадаєте, хто це наважився обіймати Варю на очах Марка?) І що йому за це буде, а?)