5.2.

У кімнаті я зробила зачіску, після  чого перевдяглася у світло-рожеву блузку та білу спідницю.

Стою перед дзеркалом та не можу відвесті очей від червоних щік. Про серце, яке калає так, ніби я не вдягалася, а марафон бігала, — взагалі мовчу. І чого ти, чого?.. Це просто хуліган Щербина…

З такими ж безуспішними думками я взяла свою сумочку та вийшла з кімнати.

Сходячи сходами, міцно трималася за поручень і наказувала собі триматися, не показувати Марку ні найменшого натяку на свою розгубленість чи слабкість.

Він на моїй території! Це має давати мені перевагу, робити господинею цієї ситуації. А виходить так, що я відчуваю себе розгубленою. Щербина пробрався навіть до мене додому! Що ж буде далі? Чи є якась межа нахабності в цього хлопця?

— Красуня, — ледь хрипким оксамитивом голосом констатує факт Марк, щойно я заходжу в кухню, де цей здоровань все так само сидить за столом і як ні в чому не бувало витріщається на мене.

Порожня чашка кави стоїть біля його правої руки, яка активно щось набирає в телефоні. Ліпше б і його очі дивилися в телефон, а не… так пронизливо пробігалися моїм тілом, ніби я досі стою перед ним в одному рушнику!

Матінко, як тепер витравити із себе цей його погляд…

— І без тебе знаю, що красуня, — відповідаю, вдаючи зухвалість, яка життєво необхідна мені, щоб тягатися із цим нестерпним парубком.

— Скромниця моя, — не зводячи очей, Марк приймає мою гру в пінг-понг словами.

— Вся в тебе, — навіть брову піднімаю вверх, не бажаючи губутися під прямим всюдисущим поглядом синіх очей.

Мовчить. Не говорить ні слова, але очі… глибокі очі такі красномовні, що мене ніби окропом ошпарює. Стою і поворухнутися не можу.

— Уявляю тебе… і себе років через 10, — хрипкий голос Марка — це особливий вид катування, його одночасно хочеться уникнути і дійти до самого кінця. — Вранці ми будемо дуже мило сперечатися на кухні.

— Ми з тобою нічого не бу… — шепочу ледь чутно, а Марк говорить і далі:

— Ти в рушнику після душу…

— Марк! — змушую додати голосу суворість, та куди там!

— А все! — глузливо кусає свою красиву губу. — З моєї карти пам’яті вже не стерти цю картину, Варя…

— Пфф, не стерти! — пирхаю я, сподіваючись, що не червонію, як школярка. — Не треба заявлятися туди, де тебе не чекають!

— Мені ж треба — от я і прийшов, — Марк нарешті переводить свій погляд на наручний годинник. — Снідай, доле моя. У тебе незабаром пара в Біланової. А нам ще треба встигнути поговорити.

Він і розклад мій знає! Ну, це справжнісінький штурм фортеці! Я просто обурена з його нахабності.

Однак дивлюся на настінний годинник і розумію, що пара, дійсно, скоро. Я не можу витрачати час на сварку та сніданок.

— Я не встигну. Уже час виходити.

Продовжуючи преспокійно сидіти на стільці, Марк підборіддям вказує на тарілку з їжею, яку поставила мені матуся прямісінько напроти цього нахаби.

— Встигнемо, — незворушним та впевненим тоном Марк дає мені зрозуміти, що варіантів у мене два: я залишаю його у своєму будинку і вирушаю в університет або ж сідаю снідати, після чого виганяю (ха-ха, мріяти не заборонили ще!) Щербину і йду в університет.

Вирішивши, що я не можу залишити свій будинок на призволяще, сідаю напроти Марка й починаю їсти.

— Не поспішай, — всміхається Щербина, навіть під час їжі не даючи мені спокою.

— Не витріщайся на мене! — відповідаю ледь пережувавши млинець.

Закотивши очі вище неба, Марк демонстративно втюпився у свій смартфон.

— Все, Марк, на вихід, — помившии свою тарілку, я витерла руки та взяла сумочку.

Висока кремезна фігура встає зі стільця і я невільно піднімаю свій погляд вверх.

Який же він високий… А доки сидів за столом — цілком собі невинна істота. Ну, майже… Зараз же, коли Щербина у весь свій ріст біля мене, я розумію, що й поворухнутися не встигну, якщо йому стукне в голову щось зробити…

— Поїхали, — проходячи вперед, Марк всміхається та відчиняє мені двері.

Декілька миттєвостей ми зайняті власним взуттяя. Марк накидає на свої плечі, обтягнуті чорною футболкою, шкіряну куртку.

Тягнунся до вішака за теплим пончо, а Марк не стримується від коментарю:

— Як вдягати цю штуковину?

— О, зовсім не складно… Я…

— Здається, зрозумів.

Не встигаю і слова сказати, як він знаходить виріз для голови й допомагає мені просунутися в нього. Обережно діставши моє волосся, Марк пропускає пальці через мої світлі пасма, після чого його руки вмить опиняються на моїй спині, допомагаючи розправити довгу ніжну тканину без складок та нерівностей.

— Дякую… — ледь чутно промовляю, відчуваючи, як важко мені стає дихати від нашої близькості.

Його терпкий дещо різкуватий, але такий чоловічий та смачний аромат парфуму буквально доводить мене до запаморочення. А теплі руки, які з легкістю впоралися з накидкою, не поспішають покидати мою спину, ніжко її погладжуючи та поширюючи моїм тілом тепло та доріжки хвилюючих сиріт.