5.1.

— Доброго ранку, Варя, — всміхаючись як задоволений котяра, Марк зробив ковток кави, однак зводити з мене погляд і не думав.

Я ж немов задерев’яніла посеред власної кухні і, так само як і Щербина, чомусь не могла відірватися від його прямого й такого зацікавленого погляду. Ніяка сила зараз не змогла б утримати хвилюючі сироти, які покривали моє тіло.

— Доброго ранку, Варочко, — лагідний голос матусі прорвався в мій збентежений мозок і я, не без бою, та все ж вирвалася з океану очей Марка на сушу та поглянула на маму. — Вдалося виспатися? — нота занепокоєння в голосі нагадала мені вчорашній вечір та я знову відчула хвилювання за Матвія.

— Матвійко все не хотів мене відпускати. Довелося затриматися.

— Бідолашний хлопчик, — мама відразу ж похнюпилася так, як часом роблять її вередливі діти. — Дуже сподіваюся, що він скоро одужає.

— Матвійко? — голос Марка — що сталь. Мені б втекти подалі, а я навпаки зустрічаюся з ним поглядом і ледь втримуюся на ногах: в очах Щербини шторм! І мене дивом не змиває та затягує глибоко-глибоко під воду. — А він знає, що в тебе є наречений, м, Варя?

— Варуся?! — голос мами злітає до найвищого тону, який я коли-небудь у неї чула.

— Щербина! — миттю серджуся, що він влаштував виставу та ще й перед моєю мамою. Мабуть, наплів їй, що ми друзі чи щось таке — і моя добра матуся пропустила цього хулігана в дім. — Він жартує, — звертаюся до мами, а щока аж щипає від обпалюючого погляду.

Я вже мовчу про все тіло, яке не може зробити і кроку… Хлопець ніби тримає мене у своїй владі, не даючи змогу поворухнутися, вдихнути та видихнути… Рятуюся тим, що дивлюся на маму, але зараз її приголомшення від жарту Марка лише завдає мені додаткового клопоту.

— Так він знає чи ні? — не залишає мене в спокої Щербина.

— Марк… — здаюся та зітхаю. — Матвій — учень мами. Йому 9 років.

Кажу ці слова сердито, а Марк починає сміятися, ніби я йому жарт розповіла кумедний! Дуже весело!

— Гаразд, діти, ви снідайте, — усміхнулася мама, перевівши погляд на Щербину. — А я вже буду збиратися на роботу.

— Ірино Богданівно, Ви не поспішайте, — впевненим тоном вхожої в сім’ю людини та ледь не маминого улюбленця, заявив цей впертий Марк. — Ми Вас підвеземо.

— Я думаю, що мама… — вклинююся я, але вона перебиває мене.

— Дякую, Маркуша, але мені зовсім поруч. Я пішки.

Маркуша?!

Поки я широко розплющеними очима витріщалася то на усміхненого Марка, то на привітну маму, ці двоє перекинулися ще парочкою люб’язних реплік, після чого мама нарешті вийшла з кімнати.

Божевілля якесь! Як, як вона може поводитися з ним так мило? Він же… він же просто неврівноважений!

— Ти куди? — лунає за спиною голос Марка, коли я поспішила за мамою на вихід із кухні.

— Перевдягтися! — сердито відповідаю хлопцю, який почуває себе, як вдома — чим дратує мене до неможливого!

— Мені й так подобається.

Зиркаю на цього котяру, а він дивиться такими безсоромними очима, що не тримала б я своїми руками рушника — то вже пульнула б по його задоволеному писку якоюсь тарілкою, а може, і чимось важчим.

Виходжу з кухні та наздоганяю маму на сходах.

— Варочко, такий хороший хлопчик, — очі мами блястять хитринками, а я тяжко зітхаю, вражена, що Марку вдалося причарувати мою мудру маму. Неможливий хлопець! Покарання на мою долю — не менше!

— Більше не впускай його, мам, — твердо говорю я. — Він — хуліган та дебошир.

— Маркуша? — із сумнівом перепитує мама. — А мені здався таким чудовим…

— В тому й суть, мам, що здався…
_____
Любі мої, не забувайте підписуватися на мене, щоб не пропустити оновлення та новини ❤️❤️