4.4.

«Привіт, моя наречена…»

Закочую очі та долаю бажання викинути телефон у смітник. Натомість швидко відписую неадеквату:

«Не пиши мені, Щербина!»

Відповідь приходить миттєво:

«А все, Варя, пізно… Я вже жити без тебе можу.»

«Дуже хочу знову поцілувати твої губи…»

«І не тільки ;)»

Червоніючи від одного за іншим повідомлення, я ніби жила окремо від своїх пальців, які вперто вимагали завершення цього неподобства:

«Ти хворий, Марк!»

Марк:

«Тобою)»

Пирхаю, здмухуючи з обличчя пасмо білявого волосся.

«Як банально!»
«Нічого оригінальнішого в твоєму арсеналі Ловеласа немає?»

Марк:

«Чекай… я відчиняю кейс для особливо складних випадків…»

Відчуваю, як кутики губ невільно смикаються в усмішку, а складка на лобі поступово розгладжується.

Я сама не збагнула, як так вийшло, що сперечаючись та відбиваючись від атаки флірту Марка, я провела майжу цілу годину, відписуючи йому та чекаючи на його відповідь…

Невідомо до чого б дійшла наша розмова, якби не голос мами зі сходів:

— Варочка, Матвійко прийшов на англійську!

— Іду! — відповідаю мамі і друкую повідомлення Марку.

«Мені треба йти.”

«Не пиши мені більше!»

А сама закусила губу й чекаю, а що ж відповість він…

Чекати Щербина мене не змушує. Відповідає відразу ж:

«Куди?»

Я: 

«Справи)»

Марк: 

«Які справи?»

Ну, ось, режим нахаби ввімкнутий на максимум! А за годину базікання я майже забула, яким він буває зухвалим та впертим!

Я: 

«Не твоя справа, Марк»

«Ти мені не чоловік!»

От сама не розумію, хто мене за язика смикав! Ох, Варя-Варя!..

Марк: 

«Поки що не чоловік, Варя ;)»

Ох, до чого нестерпне створіння!

Закочую очі та, залишивши Марка без відповіді, беру книги та зошити і спускаюся на перший поверх у кухню, де мене вже чекає Матвійко.

— О-о, Ірино Богданівно, дивіться! — незвично тихо для Матвія хлопчик засміявся, вказуючи в мій бік. — А Варя аж сяє! Ніби з веселки спустилася!

Відчуваю, як від його слів запекли мої щоки. Тягнуся рукою до обличчя, але чомусь доторкаюся до губ і всміхаюся.

Не розумію, що зі мною відбувається, однак це щось дивне… Мені хочеться поринути в ці відчуття, оглянути їх з усіх боків, ретельно дослідити…

Однак я уважніше придивляюся до Матвія і похмурнію: його шкіра надто бліда та й  загалом хлопчик виглядає хворобливо.

— Матвійку, все гаразд? — доторкаюся долонею до лоба — й охаю: він палає. — Як ти себе почуваєш?

— Мм, усе добре… — Матвій, звісно ж, мовчить як партизан, і про свій стан не зізнається.

— Мамо, де градусник?

— Варвара, — похмурніє Матвій та починає вдавати дорослого хлопця, — я прийшов англійською займатися, а не температуру міряти!

— Щось ти, любчику, весь тиждень якийсь дивний… — тримаючи в руках градусник, вільною рукою мама доторкається спочатку до лоба Матвія, а потім і до його щоки.

— Це ще чому? — обурюється хлопчик.

— І мені цікаво, чому… — зітхає мама і просуває градусник Матвію під пахву. — Двічі на цьому тижні нудило. Блідість та швидка втомлюваність. Фізкультурник говорив: ти сам на себе не схожий. Зараз ще ця температура…

— Все гаразд… — силкувався всміхатися Матвій, але ні мене, ні маму це не заспокоїло.

— Так, урок відміняється, — рішуче говорю я, забороняючи собі панікувати. — Викликаю таксі — і відправляємо тебе додому. Бабуся з дідусем швидко піднімуть тебе на ноги.

— Не хочу-у-у! — почав вередувати Матвій. — Я і так ледве відпросився до вас! Бабуся теж почала якісь примочки ставити, мучить мене пігулками, вітамінами, сиропами… заро… жарознизу… жарознижувальними! — у розпачі ділиться наш маленький учень. — А мене від усього цього ще більше нудить!

— Ні, малюче, ніякого уроку, — твердо відповідаю я. — Викликаю таксі.

Мій телефон так і залишився на ліжку в моїй кімнаті, тому я, не зважаючи на протести Матвія, скористалася маминим і все-таки домовилася про авто до дому нашого завзятого хлопчика.

— Але я хотів з тобою час провести! — похнюпився Матвійко та ледь не плакав.