4.2.

— Відійди! — войовниче шипить моя закохана в Микиту подруга.

Кусаючи губу, я намагаюся обійти Костеленка, але він вражає мене своєю багатозадачністю: не зводячи своїх бурштинових очей з моєї разпаленої пробіжкою червнощокою Зої, Микита встигає зреагувати в бік, коли я намагаюся його обійти. Ну, прямо місцевий Гай Юлій Цезар!

— Я сказала відійди, Костиленко! — випускає мою руку з потиску Зоя і штовхає велетенську скелю перед собою.

— Зоя! — я ж втрачаю рівновагу та лечу на підлогу.

Микита цілком зайнятий Зоєю, яка спопеляє його поглядом; Марк не встигає опинитися поруч — і я гепаюся прямісінько на підлогу.

— Варя? — чую я з боку голос Іллі Симоненка. — Допомогти?

Більш безглуздого запитання не вигадаєш у моїй ситуації, та я стискаю зуби й мовчки протягую руку кучерявому задеркуватому одногрупнику.

— Доторкнешся до неї — зламаю ключицю, — чую розгніваний голос і сердито повертаюся в бік Марка, який нависає наді мною, та одним своїм розлюченим поглядом відганяє Іллю подалі.

— Руки свої забери, громадина! — верещить поруч Зоя, коли Микита обіймає її та притискає до себе.

Марк же тим часов нахилається до мене і я, не встигаю і зойкнути, як його гарячі долоні охоплюють мою талію та підводять мене на ноги.

Я черовнію, сержусь, пручаюся, але моє тіло в руках Щербини ніби не належить мені. Його терпкий аромат парфуму підкорює мої рецептори, я починаю дихати частіше та глибше, але від цього стає тільки гірше. Тахікардія розгулялася люта, а кінчики пальців тремтять від хвилюючої близькості.

— Більшої дикунки я не зустрічав, — шепоче Марк, доторкаюсь губами до мого вуха. — Я настільки страшний? — проводячи носом по моїй щоці, він ковзає до вилиці, але не затримується і торкається своїм лобом до мого.

— Сам ти дикун! — шепотом вторую йому, нервово ковтаючи скупчення слини в роті. Я не можу нормально реагувати на витівки Марка, не розумію, що зі мною… Та його сині очі тримають мене в полоні, не даючи змогу навіть поворухнутися. — Те, що виробляєш ти, Щербина, заслуговує на покарання та скаргу!

Відсуваючи від мене обличчя, Марк з цікавістю дивиться в мої очі.

— Сама мене покараєш? — нахабно посміхається і, утримуючи мене в своєму потиску однією рукою, іншу – запускає в моє волосся. — Якщо так — то я згоден.

Від його дотиків тіло вкривається сиротами, струмені тепла пронизують все моє тіло. Однак я вже готую чергову спробу шпильки, вперто відбиваючись, аж раптом пронизливий крик Зої змушує мене повернути обличчя в їх із Микитою бік.

— Відпусти мене!

Розтуляю приголомшено рота, побачивши Зою на руках Микити. Подруга щосили б’є його по спині та дриґає ногами, але Костиленко міцно притискає її до себе, демонструючи, що всі її спроби проти сили кремезного парубка – марні та безглузді.

— Ти і твій друг — хворі на всю голову! — шиплю я, різко повертаючись до Марка. — Скажи йому, щоб залишив мою подругу в спокої!

Марк ледь помітно зітхає і я бачу, як йому не хочеться втручатися в «розваги» пришибленого друга, але він все ж встряє:

— Костиль, охолонь! — від різкого тону Марка мене ніби крижаною водою вмили. — Чи ти теж одружуватися надумав?

Доки я сердито вирячаю на Марка очі, не вірячи, що він знову за рибу гроші, за спиною чую звук смачного ляпасу.

Повертаюся — і бачу свою подругу вже в положенні ногами на підлозі.

— Варвар! Мауглі! Псих! — сипе Зоя епітетами, впираючи руки в боки і, здається, готова до другого раунду бою з її — мабуть, уже не такими любими їй — Милицями.

— Одружитися? — Костиленко замислено тре вдарену долонею Зої щоку. — Я не настільки безстрашний.

Не повертаючись обличчям, якимось незримим чином відчуваю, що Марк всміхається. Напружені на моїй талії руки дещо розслабляються – і я намагаюся відсунутися.

Однак тільки я роблю цю приречену на невдачу спробу — потиск Щербини знову стає сталевим.

— Ми вже поговорили, Варя? — притискаючи мене ближче до себе й обпалюючи шию гарячим диханням, запитує Марк.

— Мені немає про що з тобою говорити! — ігноруючи дивні чуйні реакції тіла на дотики та голос Марка, я силою волі змушую себе зберігати холодний тон. — Вирушай разом зі своїм другом в джунглі і говоріть там з мавпами! До людей ви ще не розвинулися!

Марк мені не відповів, лише засміявся своїм оксамитовим сміхом, який огорнув мене незримим теплом.

— Завтра… — нахиливишись до мого обличчя, Щербина прошепотів у моє вухо, — я заїду за тобою зранку і ми поговоримо.

— Ти… — обурено вирвалося з мене, але я відразу ж замовкла, коли губи Марка доторкнулися до моєї шиї, залишаючи клеймо поцілунку.

Безутрботно базікаючи з Микитою, Щербина віддалявся коридором все далі й далі, а я так і стояла, дивлячись йому вслід та доторкаючись пальцями до палаючої шиї.

— А я тобі говорила! — пищала поряд Зоя, яка на відміну від мене вже цілком відійшла від сутички з Костиленком і зараз бриніла своїм звичним емоційним завзяттям.

— Зоя… — ледь чутно протягую я. — Не починай, гаразд? Всю душу вибив із мене…