4.1.

Нависаючи наді мною, Марк змушував мене відсуватися все далі й далі, але куди? За моєю спиною лише парта, на якій я можу хіба що витягнутися вздовж, але це… ніяк моє становище не покращить. Навпаки: призведе до ще більшої катастрофи!

— Зі своїм майбутнім чоловіком… — ледь чутно відповідаю я, щосили намагаючись не губитися під пронизливим потемнівшим поглядом Марка, — я обов’язково познайомлюся. Колись… Ти до нього ніякого стосунку не маєш, Щербина! — в останню фразу мені навіть вдається вкласти всі ті залишки обурення, які ще не встигли розбігтися, хто куди під настиском цього шаленого хлопця.

Ніхто не дозволяв собі ніколи так зі мною поводитися. Хоча я і бачу зацікавлені погляди у свій бік, але хлопці радше обирають обійти доньку Андрія Власенка десятою дорогою. Бояться, мабуть, що я нажаліюся татусеві. Мені ні їх увага, ні її відсутність ні краплі не цікава, однак татові я б ніколи не жалілася…

Проте зараз, дивлячись, як небезпечно блимають очі Марка, а його довгі пальці тягнуть до мого обличчя і торкаються моєї щоки в ніжному дотику, — я ловлю себе на думці: може, настав час пожалітися?

— Не чіпай мене! — охаю я, відштовхуючи від себе руку, пальці якої нахабніють настільки, що проводять контур моєї нижньої губи.

— Як би ти знала, як давно я хотів тебе поцілувати… — шокує мене Марк зізнанням та, користуючись моєю розгубленістю, нахиляє обличчя так близько, що я відчуваю його гаряче дихання на моїх губах: — Хочу цілувати тебе знову і знову, — моє серце стискається, тріпоче та злітає вверх — з моїм тілом коїться якесь непідвладне мені шаленство. — До запаморочення в очах, до солодких стогонів із моїм ім’ям на твоїх губах.

Впираючись рукою в його міцні груди, я хапаю ротом повітря, ошешелено дивлячись Марку в очі. Він це серйозно мені говорить? Я настільки приголомшена такими зізаннями та відвертістю, що й не знаходжу, що відповісти, дивлячись на нього широко розплющеними очима.

— Тому ніяких других чоловіків не буде, — ставлячи обидві руки на парту, Марк утворює мені пастку і знову нахиляється. Я штовхаю його груди вже двома руками, але все марно! Він надто сильний, надто наполегливий та впевнений в тому, що робить. — Твоїм чоловіком буду я, Варя.

— Якщо тобі раптом забажалося одружитися — бери в дружину Ольгу! — знаходжу я нарешті сили відповісти й відразу ж ступаю в атаку: — Це через неї все це неподобство, так?! — штовхаю груди Марка з образою та болем. — Хочеш зачепити її, зробити боляче? Так мстишся за її зраду?

Говорю так впевнено, що сама починаю вірити в свої слова. Можливість того, що всі ці хвилюючі дотики та гучні слова — лише для гри, для помсти Біляєвій, дає мені такий поштовх сили, що я неочікувано для самої себе відштовхую Марка та зіскакую з парти.

— Я не твоя іграшка, Щербина! — відійшовши від нього на крок, я гнівно кричу на хлопця, якому чхати на всіх і все навколо нього. — Не смій більше ніколи навіть дивитися в мій бік! Мені огидні такі хлопці, як ти!

Відчуваю, як сльози мимоволі починають бриніти на очах. Ховаючи їх від Марка, я необачно повертаюся до нього спиною і починаю щосили кусати губу в надії зупинити непотрібні струмочки жалості до самої себе.

— Варя, з Біляєвою в мене все закінчилося, — твердо відповідає Марк, підходячи до мене впритул. — Я викреслив її зі свого життя назавжди.

— Щастить тобі, що маєш таку коротку пам’ять! — не стримуюся я від шпильки. — Не чіпай мене! — ледь не підстрибую, коли сильні руки обережно стискають мої плечі і, звісно, ніяк не реагують на заборону.

— Дівчинко моя, я не хотів тебе налякати чи образити, — хрипкий голос Марка сповнюється такою ніжністю, що я мало не млію в його руках. Доводиться нагадувати собі, хто говорить зі мною, хто обіймає мої плечі. — Пробачиш мене?

— Якщо відпустиш мене, — ставлю умову, лише б він забрав свої руки.

Стається диво, бо мої плечі раптом відчувають таку полегкість, ніби з них камінь впав: а це лишень Марк забрав свої долоні.

Чую, як шумно видихає хлопець мені в потилицю, але згодом навіть ступає крок назад.

— Поговоримо?

— Так, — погоджуюся лише б приспати пильність хулігана і, зробивши декілька кроків, чимдуж кидаюся до дверей.

— Варя! — гримає за спиною Марк і поспішаю за мною.

У коридорі на мене ледве фізично не накидається розлючена Ольга:

— Як це розуміти, Власенко?! — шипить, мов зміюка, Біляєва. — Тобі своїх ровесників мало? Куди тобі до Марка тягтися?!

— Забирайся геть, собака ти дика! — войовничо кусає її Зоя, стаючи переді мною.

— З дороги зійди, блоха квола! — спопеляє її поглядом Ольга.

Я ж не маю часу на цю маячню і, помічаючи, як відчиняються двері аудиторії, хапаю Зою під руку та тягну її коридором, приговорюючи:

— Зоя, швидше, швидше! Тікаймо!

— Варя! — за спинами лунає голос Марка, а ми із Зоєю несемося сходами вниз, лише дивом не збиваючи зустрічних студентів та викладачів.

— Що за екшен?! — регоче Зоя, а я намагаюся бігти так швидко, як тільки можу, щоб відірватися від сердитого Марка, на якого навіть озиратися боюся: здається, в такому разі він наздожене мене ще швидше.

Через паніку я помиляюсь поверхом – і ми із Зоєю забігаємо в навчально-науковий інститут права.