3.2

— Диви-и-и-ися! — запищала Зоя так гучно, що її почули б в університетському дворику, однак не сьогодні та не зараз, коли тут розгортається драма набагато цікавіша.

— Ходімо звідси, — похмуро тягну Зою за руку, але куди там!

— Ти що! Завтра всі будуть про це патякати, а ми з тобою стали свідками! — з властивим Зої гарячкуватим пафосом заявила вона. — На наших очах твориться історія! Хоч буксиром мене тягни — я з місця не зрушу!

Я знала, що саме так і буде: легше гору зсунути з місця, ніж вперту В’язміну.

— Як хочеш, — висмикую свою руку з потиску подругу та набираю побільше повітря в легені, перш ніж повернутися в бік Марка Щербини та Ольги Біляєвої.

Висока струнка шатенка в короткій шкіряній спідниці та облягаючій блузці насиченого фіолетового кольору істерила на весь коридор та жестикулювала руками перед високим широкоплечим хуліганом нашого університету.

Прихилившись до стіни, він з неприхованою нудьгою дивися на потуги Ольги вмовити пробачити її та дати їй другий шанс.

— Впевнена, що так добре мене знаєш? — уперше за довгу тираду Біляєвої заговорив Марк, від голосу якого сироти виступили на моїй шкірі, розбиваючи всі мої самонавіювання на тему «як мені чхати на Марка Щербину»!

Стою посеред коридору, мало чим зараз відрізняючись від тієї ж Зої, яка ловить кожне слово цього незаслужено популярного хлопця.

Про те, що він вродливий — і говорити не варто. Висока потужна спортивна фігура одягнена у все чорне: потерті джинси, футболку та недбавло накинуту на плече шкіряну куртку.

— Я знаю тебе, краще за всіх, Марк! — картину псувала лише липучка Біляєва, яка набридливою мухою стрибала перед Щербиною, привертаючи його увагу.

Глибокі сині очі Марка насмішкувато звузилися, а русяве волосся впало на чоло, коли хлопець ледь нахилив голову вбік.

— Тоді ти маєш знати, що після зради між нами все скінчено, — холодно, мов давно вирішене питання проголосив Марк.

— Ти не можеш мене покинуту! — несомовито верещала Ольга. — Я від тебе не відмовляюся, затямив? І нікому тебе віддавати не збираюся!

Жовна заходили на вилицях Марка, а сині потемнівші очі віщували про штормове попередження.

— Слухай… — тяжко видихнув він і, відштовхнувшись від стіни, ступив до Біляєвої лише один крок, а вона позадкувала назад, прямісінько в той бік, де стою я та Зоя.

— Ти мені вже в печінках, Оля, — рівним, але таким загрозливим, що в мене затремтіли кінчики пальців, тоном, звернувся Марк до своєї колишньої дівчини. — Нікому не віддавати ти будеш того, кого зможеш отримати, затямила? Я твоїм ніколи не був.

— Але ж, Марк!..

— Варя, — занепокоєним голосом звернулася Зоя та спробувала потягти мене до себе, — відійди з проходу, Варя…

Я ж не чула. Мене немов загіпнотизував погляд Марка і його владний суворий тон. Мені тепер самій було страшенно цікаво, чим закінчиться його суперечка з Ольгою.

— Все закінчено, Оля, — вперше Марк видав своїми губами щось схоже на усмішку. — Все нарешті закінчено.

Зоя із силою потягнула мене на себе — і я нарешті зрушила з місця, піддаючись їй та відходячи з подругою в бік, який виявився дверима в аудиторію, до яких я притулилася спиною. Зоя стояла поруч біля стіни.

Біляєва, яка не стихала ні на мить, і далі принижувала себе виправдовуваннями та благаннями. Марк реагував похмурим мовчанням і своєю лінивою ходою зібрався, здається, витиснути Біляєву з коридору.

Вона задкувала прямо до виходу, аж раптом за декілька кроків від нас не змінила свій напрямок і не пішла прямісінько на нас із Зоєю.

— Чи тобі місця мало? — не стримуючись, обурилася Зоя, яка не зраділа перспективі впечататися обличчям в спину Олі.

Погляд Щербини вперше за час сутички з Ольгою звернувся на мене та Зою. І якщо по моїй подрузі він пройшовся байдуже, не затримуючись ні на мить, то на мені Марк затримався. Його губи вигнулися в хитрій посмішці, а голова ледь схилилася на бік.

Відчуваю неспокій і тремчу під прямим поглядом синіх океанів, які вражають своєї глибиною і неочікуваним теплом. Може, я вигадую це на фоні паніки, однак… на Ольгу Марк дивився зовсім інакше. Йому ніби-то хотілося спекатися її якнайшвидше і відмахнутся від неї. Зараз же він…

— Одна помилка, Марк, єдина помилка! Вперше і востаннє! — не здавалася Ольга і тяглася пальчиками з бездоганним манікюром до потужного плеча Щербини. — Дай мені ще один шанс, Марк…

— Не цікаво, — байдуже відрізав він, не зводячи з мене очей і ступаючи крок до мене. Ще один крок. Ще. Ближче. Ще ближче — і ось Марк стоїть переді мною, а я піднімаю обличчя вгору, щоб зустрітися з його дивовижними очима і збагнути: що Марку Щербині потрібно в такій близькості до мене?!

— Невже я забув тобі сказати, Оль? — кусаючи губу, Марк втягував своїм поглядом кожну мою рису обличчя, вивчав кожну емоцію в моїх очах-блюдцях, які виражала цілковитий шок від того, що Марк сказав далі: — Я одружуюсь.

— Що-о-о?! — не знаю, хто гучніше кричав: Зоя чи Біляєва.

Натовп пліткарів, які до цієї репліки Щербини й дихати боялися зайвий раз, щоб не впустити хоча б слово — зараз завелися таким галасом, ніби ми перенеслися на стадіон.