Глава 3.

Разом із балакучою Зоєю я увійшла в простору аудиторію, яка одночасно могла вмістити понад 50 студентів.

Рядами у формі амфітеатру нас не здивувати: майже кожна аудиторія в нашому університеті має такий класичний «академічний» вигляд.

Заховатися в такому приміщенні було майже неможливо. Однак моя подруга була б не собою, якби не спробувала.

— Сподіваюся подрімати, — хіхікає Зоя, нахиляючись до мого вуха, — всю ніч роль вчила, спати хочу люто!

— Семінар у Біланової — не найкращий вибір для сну, — кусаючи губу, спостерігаю, як пухкі губи моєї рудої подруги окргулюються у велитенську літеру «О».

— Семінар?! — у розпачі перепитує вона. — Варь, вона мене з’їсть…

— Вона тебе любить, не вигадуй, — глузую я, підштовхуючи дівчину до проходу.

Вона ж стала перед кафедрою та подивилася на мене так, ніби я сказала несусвітню дурість.

— Любить?! Біланова мене любить?!

Одногрупники, які знали, яка Зоя талановита акторка — вмить припинили пліткувати та байдикувати. Уся увага, як світло прожектору, впала на нас двох — і я вже пошкодувала, що так невдало пожартувала.

— Ходімо знайдемо вільне місце, — сказала я і, окинувши поглядом аудиторію, вирішила зупинити свій вибір на другому ряду.

Зої така близкість до викладача, звісно ж, не сподобалася і вона потягла мене далі.

— Ходімо біля хлопців сядемо, — всміхаючись, Зоя махала рукою на саму гальорку, де висівся цвіт нашої групи. Ілля Симоненко та його найближчі прихвостні — Толя Кравченко та Коля Обращенко.

— Давай сядемо десь ближче… — тягну Зою на себе й починаю сердитися, що вона знає моє ставлення до Іллі — й однаково тягне мене сидіти біля нього.

— Варя, ну, чого ти? — ще й так щиро дивується! — Вона ж…

— Вона ж дотягнеться до тебе на будь-якому ряду, Зоя! — не стримуюся я і хочу ще сказати багато, однак двері в аудиторію різко відчиняються — і цокіт підбор сповіщує про прихід викладачки.

— Швидше займайте свої місця і починаємо семінар! — грізний голос Олімпіади Веніамінівни стимулював рухатися, тому я дозволила Зої потягти мене прямо на гальорку, куди їй так і бажалося.

— Привіт, дівчата, — обдаровуючи нас своєю звабливою посмішкою, Ілля Симоненко провів долонею по кучерявій шевелюрі та підморгнув мені своїм зеленим лукавим оком. — Як справи, Варя?

— Все супер, — сухо відповідаю хлопцю, просуваючись до нього й подумки лаючи Зою, яка спричинила це вимушенне сидіння із Симоненком пліч-о-пліч! Сама ж моя вертихвістка всілася ближче до проходу й почала копирсатися в своїй сумочці, дістаючи з неї дзеркальце, телефон, цукерки, пилочку для нігтів — що-завгодно, тільки не конспекти, які вона з роду-віку не вела.

— Розкішно виглядаєш, — Ілля Симоненко підсунувся до мене ближче. — Вільна сьогодні ввечері?

Повертаюся до одногрупника обличчям та охолоджую його запал своїм крижаним поглядом. О, я це вмію. Мої блакитні очі, здається, створені для того, щоб дивится на всіляких недоумків, як справжня Снігова Королева.

— Зрозумів, зайнята, — всміхаєтсья Ілля вже менш огидно, ніж ще мить тому. Здогадливий. Терпіти не можу нав’язливих дурнів.

— Розмови на гальорці! — професорка Біланова грізно подивилася на мене та перевела погляд на Іллю. — Які ви активні, шановні…

Хоча цю літню пані і прозвали головним динозавром факультету іншомовних мов — бо ж ніхто достименно не знав, стільки їй років, одні говорили 80, інші — 84, а дехто взагалі наполягав на 90! — її ясному розуму міг позаздрити будь-який молодий викладач. Пам’ять вражала всіх своєю свіжістю, а інтелект нічим не вступам молодим геніям. До всього, ця висока худорл’ява жінка в довгій вишуканій сукні та незмінних перлах на шиї — володіла неймовірною життєвою мудрістю, якою вона підкорювала наші серця.

Гострий погляд сірих очей націлився на Зою — і тонкі губи Олімпіади Веніамінівни, які вона ніколи не фарбувала, вигнулися в задоволену посмішку.

— В’язміна, до дошки.

— А мені й тут добре… — ледь чутно відповіла Зоя, сповзаючи вниз так, що з-за купи мотлоху на її парті можна було розледіти лише руду маківку цієї привереди.

— Я сказала: до дошки! — голос Біланової підвищився на декілька тонів і можна було не сумніватися: від Зої вона тепер не відчепиться, доки не побачить поруч із собою.

— Тримайте за мене кулачки… — відразу похнюпилася Зоя і, тяжко зітхаючи, попленталася вниз до кафедри.

— Пропала дівчина! — реготнув у кулак Коля, який сидів із Толею справа від Іллі.

— А така молода! — підтримав друга Толя.

— Ще можна сказати й не пожила! — долучився до друзів і сам Ілля.

Доки хлопці щиро реготали, я зі співчуттям дивилася на подругу.

Моя дорога руда бестія дивом пройшла на факультет іноземних мов та ще й змогла втриматися тут вже майже три роки! Хоча познайомилася я з нею лише на першому курсі, проте Зоя ніколи не приховувала, що хотіла вступити до театрального, але провалилася на вступних іспитах. Зою це, звісно, засмутило, однак запалу не зменило ні на краплю. Весь вільний час моя подружка бігала по кастингам, намагаючись увірвати собі роль хоча б якоїсь масовки! «А там вже мене помітять і я виб’юся в люди!» — гаряче запевняла руда красуня. А ще вона працювала білетчицею в театрі, якимось неймовірним чином зумівши пробитися туди через шалений кастинг завзятих літніх жінок…