2.3.

В університет я встигла до другої пари. Навчатися в старовинній будівлі одного з найкращих університетів країни — особливе естетичне задоволення. Пам’ятаю, як до вступу я любила гуляти парком неподалік і задивлялася на цю величну споруду з високих цегляних стін, різьбленого світлого каменю та високих аркових вікон. У грудях досі розливається трепет, коли я просто проходжуся територією – не побоюся цього слова — замку!

Та все це було б дріб’язком, якби я не любила свій найкращий у світі факультет іноземних мов. Ось вона — моя істинна любов і справа всього життя. Мови! Живі чи мертві, легкі чи складні — я обожнюю їх з дитинства.

— Варя! — не встигаю зайти в просторий світлий хол, як мені на зустріч біжить Зоя — і я всміхаюся, проти волі милуючись, як руде кучеряве волосся цієї неспокійної за натурою дівчини, підстрибує з кожним її кроком. — Я ледь не збожеволіла! — карі очі подруги вдивляються в мене з переляком. — Де ти була? — нетерпляче стискає мою руку та мало не підстрибує на місці, бажаючи, мабуть, перескочити через мене — така вже ж неспокійна натура у В’язміної Зої.

— Потім розповім… — відмахуюся від своєї допитливої мушки та тягну її за руку в бік сходів: у нашому університеті так і не влаштували ліфт, бо ж довелося б псувати частину стіни з унікальними зображеннями, якій уже понад сто років. А цього аж ніяк не може допустити факультет історії.

— Ти знепритомнієш від шоку, коли дізнаєшся, що Марк начудив! — збуджено верещала Зоя мені на вухо, а я, ігноруючи прискорене серцебиття, хотіла затулити собі вуха та не чути ні слова про того нахабного Марка!

Відбитий хуліган, гультіпака та просто… просто невиправне створіння! Хорошим дівчатам навіть в його бік не варто дивитися! Ліпше обходити десятою дорогою від гріха подалі.

— Зайцев замутив з Ольгою! Хтось настукав про це нашому Отелло, помітивши парочку в кав’ярні, де вони цілувалися та ніжилися, як голуб’ята! — як би мені не огидно було слухати про Ольгу Біляєву — дівчину Марка — я не могла не всміхатися від артистизму та виразливої жестикуляції моєї Зої.

— Марк прилетів! Начистив писок Зайцеву, розкидав охоронців!..

— Зоя, я не хочу цього чути! — намагаюся зупинити цей водоспад емоцій, та куди там!
– Він розніс пів кав’рні, доки персонал викликав патруль поліції: більше ніхто з ним впоратися не міг! Шкода, Костиля не було поруч, — щічки Зої вмить почервоніли на згадку про найкращого друга Марка — Микити Костиленка, якого поза очима ми з Зоєї дратуємо «Милицею», ігноруючи гучне та грізне прізвисько «Костиль»! — Він би Марка заспокоїв, а так… — охнувши, Зоя зневажливо махнула рукою. — Більше ніхто не в силах з ним тягатися.

Слухаючи розповідь Зої, я закочувала очі та хитала головою. «Ненормальний» — ось, що я думаю про Марка Щербину. Неврівноважений, шалений і цілком безконтрольний. Про таких говорять «без царя в голові». Я б сказала ще простіше: без голови.

Однак як би я не змушувала себе зосередитися на його негативних рисах і не дозволити собі відчути до цього хулігана симпатію, — не могла не відзначити, що його останній розбій мене зачепив.

— Виходить з Ольгою все серйозно? — міркую вголос. — Якщо він заради неї пішов на таке шаленство…

— Та що ти, Варя! — засміялася Зоя, стрибаючи сходами, мов козеня. — Все через Зайцева — це ж і дитині очевидно!

Ох, точно… Єгор Зайцев та Марк Щербина — запеклі старі вороги. Про це знає в університеті навіть найзеленіший першокурсник.

— Якби Зайцев на поліз до Ольги — Марк би сам її покинув! — розкидалася великими інсайдами Зоя. — Можемо подякувати Єгору, що він лише пришвидшив цей процес.

Пирхаю, думаючи, що тільки Єгору дякувати мені залишилося! Якими ще безглуздими речами можна зайнятися?.. Здається, ми опинилися на самому дні цього списку.

— Та це ж ще не все! — тягнучи мене за руку, Зоя пішла в бік нашого інституту. Завдяки великим вікнам коридори такі світлі, що я те й робила всю дорогу, що мружилася від Сонця.

Зоя ж щебетала без угаву…

— Щерба не якийсь там дурбецало, щоб чекати поліції за своєю душею! – ділилася зі мною Зоя й далі. – Покинувши кав’ярню, він поїхав у клуб, де напився до зірочок перед очима та в очах — і подався ганяти на своїй «Ламбі» нічним містом!

Незважаючи на комічний драматизм у голосі Зої та цілковиту придуркуватість Марка, я відчула непідробний страх, який висушив мені всю ротову порожнину.

— Чим це закінчилось? — не своїм голосом, долаючи хрипіння в горлі, яке боліло, ніби під час ангіни, я запитала те, що мене турбувало.

Так, цей розбещений хуліган, золотий безкарний хлопчик Марк Щербина викликав у мені щире хвилювання.

Зоя була так збуджена своїм «виступом», що не помічала, з якою одержимістю я чекаю на її відповідь. Мої долоні спітніли, а в очах уже мало не бриніли сльози.

— Він розбив свою тачку в друзки! — ниточка, яка тримала моє серце, обірвалася — і воно горілиць впало в безодню. — Ремонту не підлягає! Все. Мотлох. А ця «Ламборджині» коштує шалені гроші, Варя!
– А Марк?.. Марк як? — шепочу я, затамувавши подих і вже надумавши собі страшенного! — Цілий?

Хоч би ж цілий, хоч би…

— Звісно, цілий! — регоче на весь коридор Зоя. — Щоб Марк Щерба та не вийшов із будь-якої ситуації переможцем? Ха-ха, Варя, ти ж не сьогоднішня!