2.2.

Двадцять допитливих дитячих голівок повертаються в мій бік щойно ми з Матвієм заходимо в клас.

— Привіт, — не зважаючи на маму та Володимири Федоровича, вітаюся з дітьми по-приєтельськи.

— Варя прийшла!

— Варочка!

— А в нашого Володимира Федоровича сьогодні день народження!

Голоси дітей зливаються в один нерозбірливий дзвінкий струмочок. Очі мимоволі розбігаються, не встигаючи помічати кожного, хто говорить. Та все ж я всміхаюся та намагаюся відповідати на ті питання, які сипляться на мене звідусіль.

Матвія я втратила з радарів, а пізніше помітила за своєю партою. Хлопчик без великого апетиту копирсався виделкою у своїй порції святкового торту.

— Варуся, усе гаразд? — запитала мене зніяковіла мама, коли я підійшла до її столу. Поруч сидів Володимир Федорович. Його бездоганний костюм та щаслива усмішка на обличчі з охайною привабливою бородою викликали в мені теплі почуття. Добрі карі очі цього чоловіка завжди дивилася на мене приязно, по-батьківськи…

— Доброго дня, — всміхаюся я. — З Днем народження Вас.

— Дякую, Варя, — чоловік сяяв так, ніби я подарувала йому коштовну річ. А я лишень привітала його… Добрий він. Чуйний і справжній.

Я дивилася на червоні щоки моєї мами, помічала блиск в її очах і якусь особливу непідвладну одягу та макіяжу вроду; таку, що виникає тільки від сильних яскравих переживань в душі, — і невільно питала саму себе: а як я не помітила цю магію між мамою та Володею? Ох, Варя, проґавиш ти все…

Про батька я так і не сказала. Це було недорочно на святі. А смикати маму й засмучувати, коли вона проживає радість, мені зовсім не хотілося.

— Точно нічого не сталося? — однак мама все допитувалася, адже саме зараз я пропускаю пари в університеті.

— Я просто дуже скучила, — самій не подобається брехати, але часом це краще, ніж заявити правду: я прийшла жалітися на тата.

Сама згадка про нього на цьому святі недоречна. Не перед Володею, не біля щасливих дітлахів.

— Дуже рада була тебе бачити, — підводжуся я зі стільця, на який мене вже встигли посадити і знову всміхаюся Володі: — Ще раз вітаю Вас! Бажаю міцного здоров’я, щастя і… справжньої любові.

Не можу не всміхнутися, помічаючи, як мама і Володя одночасно ніяково перезирнулся. Як маленькі! Кохання дорослих людей — це щось дивовижне. Та й кохання, мабуть, почуття хороше… якщо тебе не зраджують і не покидають ті, кого любиш понад усе.

Проганяючи сумні думи, я повертаюся до дітей:

— Всім гарного настрою і чудового дня! Я вже біжу в університет.

— А чому там так пізно уроки починаються? — цікавиться допитливий Степанко з першої парти.

Що ж, Варя, дітям брехати не можна.

— Насправді, вже почалися.

— Ти прогулюєш? — Степенко так здивувався, ніби німб на моїй голові, який він сам на мене одягнув кудись зник.

— Навчатися — це мій обов’язок, як і твій. Однак іноді бувають такі дні, що дуже хочеться побачити близьку людину й обійняти її міцно-міцно. А потім знову повернутися на уроки…

— І за це нічого не буде? — не вірила Ліда за сусідньою партою.

— Ох, на жаль, буде, — чесно зізнаюся дітям, бо ж ми не на веселці живемо, як би часом не хотілося… — Однак іноді бажання обійняти близьку людину таке сильне, що ти навіть не лякаєшся покарань.

— То тебе покарають? — обурився Матвій, який зацікавився моєю балачкою зі Степанком і, мабуть, трішки приревнував. — Я піду з тобою і буду захищати!

— Мій лицар… — торкаюся до каштанової чуприни й легенько її куйовджу. — Мені вже час іти.

— Я проведу! — Матвій сам бере мою руку й киває в бік дверей. — Ходімо!

Робити нічого. Треба йти за своїм принцом.

— Бувайте! — встигаю я помахати рукою дітям та мамі з Володею, перш ніж ми з Матвієм вийшли з класу.

— Я сьогодні прийду до тебе на англійську, — поставив мене перед фактом мій маленький учень щойно ми вийшли в коридор. — Ти ж не будеш занята?

Може, і не варто так пестити його своєю увагою, але… не можу утриматися під дією чар цього маленького дива. Такий сильний, розумний та веселий. А ще… не можу залишити повз уваги, що його виховують лише дідусь та бабуся. Батьки загинули давно.

— Невже я не знайду для тебе час, маленький? — лагідно відповідаю на репліку, однак отримую сердите:

— Я не маленький, Варя! — ще і бровки свої хмурить, повторюючи за кимось дорослим.

— Вибач, я ж не хотіла тебе образити… — намагаюся я виправити ситуацію, однак роблю тільки гірше.

Матвій висмикує свою руку з моєї та ховає її в кишеню чорних штанів.

Ми пройшли галасливим коридором, вийшла на вулицю, де бігала та сміялася дітвора, а мовчанка ображеного хлопчика все тривала. Прорвало його лише, коли ми дісталися до дороги.

— Це твоє? — вказуючи підборіддям на таксі, яке я замовила через додаток, доки Матвій мовчав.