2.1.

Маршрутка не їхала, а повзла. Ще й зупинялася на кожній зупинці, підбираючи в нашу забиту рукавичку все нових та нових пасажирів.

Мені пощастило знайти вільне місце і протиснутися до вікна, де сьогодні сидіти мене не дратувало. Я дивилася на місто через вікно, шморгаючи носом та намагаючись заспокоїти дихання. Доки приїду до мами в школу — треба заспокоїтися.

Може, ви подумали, що розлучення знищило мою маму. Вона ж так любила тата! Однак ні. Після розлучення мама відкрилася для світу з іншого боку. Навіть прикро, що ця нова грань мами роки була прихована від інших.

Добра, любляча жінка, яку частіше за все я і тато бачили біля плити, — ніколи не була нещасною, “забитою” положенням, загнаною в обставини. Є жінки, які народжені бути матерями та дружинами в тому традиційному смислі.

Мама завжди любила побут, для неї в радість було порадувати сім’ю смачними стравами, чистотою та затишком. Вона мріяла про велику сім’ю, бо любові в моєї мами було стільки, що нею вона огорнула б всю нашу планету.

Однак тато більше не хотів дітей. Чи не хотів від мами — хто вже нам це розповість?

Хай там як, мама не зламалася. Не знецінила себе, не зненавиділа своє більше нелюбе чоловікові тіло, стиль, зовнішність. Мама залишилася сама собою. Ця мудра жінка приймала себе такою, яка вона є, і завжди знала, чого вона бажає та яке життя вона бажає.

Саме тому, виплакавши всі сльози, мама відкинула ковдру печалі та в першу чергу влаштувалася на роботу.

Тато висилав аліменти й поривався всіляко підтримувати нас грішми, але ні я, ні мама не хотіли їх брати. Нам був потрібний він. Не його гроші — ця подачка, щоб ми відчепилися… Брати гроші “чужого чоловіка” було огидно.

— Ти не мусиш бути такою категоричною, — журила мене мама. — Андрій — твій тато і цього ніщо не змінить, Варя…

У такі миті я лише вперто мовчала, подумки думаючи, що нізащо не візьму його гроші. Не хочу!

Тоді мені здавалося, що жоден чоловік у світі не гідний страждань. Втім… збрешу, якщо скажу, що не дотримуюся цієї позиції до сьогодні.

***

Маршрутка нарешті доповзла до необхідною зупинки і я, підставлючи обличчя весняному оманливому Сонцю, чимчикувала до школи та тісніше куталася в білу кашемірову кофту.

Дітвору мами — а вона в мене вчителька початкових класів — я обожнювала не менше, ніж вона.

Гіперактивні бешкетники, з якими їй вдалося швидко знайти спільну мову. Я ні краплі цьому не здивована адже мама — щира та добра — могла б потоваришувати і з неприязною складною людиною. А діти, які за кілометр відчувають фальш, вірили моїй мамі та самі тягли до неї свої рученята.

— Варя! — прямуючи тихим просторим коридором школи, чую дитячий голос, від якого усмішка мимоволі розцвітає на моєму обличчі, як би тяжко мені не було на душі.

— Привіт, Матвій, — оглядаю маминого підопічного.

Руки так і тягнуться до його каштанової шевелюри. Однак прямий погляд карих очей зупиняє мене від цього грайливого руху.

— Чому ти така сумна? — Матвійко завжди бачить мене наскрізь. Завжди дивувало, який глибокий цей маленький хлопчик.

— Життя не буває тільки радісним, Матвію, — зітхаю, уважніше придивляючись до його блідого обличчя. — Часом бувають складності. А ти як себе почуваєш?

— Та я краще за всіх! — підморгує мені бешкетник.

— Прогулюєш? — посміхаюся йому, перевіривши час за своєму наручному годиннику.

— Чому відразу прогулюю? — хлопчик насупив свої чорні бровенята й ображено заявив: — Мене за книгою відправили!

— Де ж вона? — не стримуючи добру посмішку, запитую я, оглядаючи пусті руки Матвія. — В кишеню заховав?

Хлопчик дзвінко засміявся, виставляючи ряд своїх рівнесеньких білих зубів

— Ой, забув! А ти мені нагадала. Сходиш зі мною в бібліотеку?

У голосі мого улюбленця плескалася така надія, що я не могла йому відмовити.

Оскільки мама відправила Матвія за книгою в кінці уроку, то й поверталися в клас ми вже під галас дзвінка на перерву.

Слухаючи безкінечні історії хлопчика та сміючись над його жартами, я майже забула, навіщо я прийшла до школи. А прийшла я до мами. Як маленька дівчинка, хотіла пожалітися на витівку батька й відчути полегкість у маминих лагідних руках та почути її впевнене:

— Ти вчинила правильно, Варя. І вся батькова виборна кампанія не має ніякого значення!

Крокуючи шкільним коридором, ми з Матвієм наближалися до необхідного класу.

Ще здалеку помітили високу постать у чорному костюмі та білій сорочці. У чоловікові, який тримав у руках два торта й намагався постукати в клас, я впізнала Володимира Федоровича — вчителя історії. Хтось відчинив йому двері — він із вдячністю всміхнувся та зайшов.

— Володя вже пішов до Ірини Богданівни на рандеву! — зареготав Матвій, нікого та нічого не соромлячись. Його дитяча прямота та щирість завжди мене одночасно і веселили, і змушували червоніти.

— Матвій! — легенько щипаю його бліду щічку. — Це ще звідки взялося, а, маленький хуліган?