Глава 2

Не зважаючи увагу на моє приголомшення, батько в яскравих фарбах описував програму своєї виборчої кампанії.

— Ти ж знаєш, Варя, що основою ідеології моєї партії є уклін на молодь та підтримку молодих сімей, — у батькові говорив великий політик і він горів своєю справою, яким би лицемірством вона мені не здавалася. — Наші піарники вигадали блискучий концепт. — Кінчики моїх пальців затремтіли: відчуваю, тато підходить до самої суті своєї промови. — Все наше суспільство буде слідкувати за кожним вашим кроком від заручин до життя після шлюбу. Ми влаштуємо фотосесії, інтерв’ю — заробимо якомога глибоке занурення у ваше життя.

Я досі не сказала ні слова, бо ж просто не могла повірити, що цей сюр, про який говорить мені тато, це не моє жахіття і не жарт. Він серйозно?..

Відчуваю, що мій внутрішній вулкан випускає задушливий дим, який означає лише одне: бути виверженню. От-от станеться вибух.

Доки я проживала шок, оговтуючись від почутого, батько все говорив… Нахвалював себе, пишався своєю працею, захоплювався бездоганною програмою партії, якій для повної безумовної феєрії не вистачало лише одного: яскравої демонстрації, яка б девела всім прихильникам та недругам, що програма для молоді Андрія Власенка — реалістична, адже, вона списана із живого прикладу: його доньки, яка, отримавши батькове благословіння, заручилася, вийшла заміж і щаслива в шлюбі.

— Днями познайомишся із сім’єю хлопця, — як ні в чому не бувало говорив тато. — Люди — поважні й дуже впливові. Батько — міністр, мама — суддя. Ми володіємо спільним бізнесом. Я їх давно знаю, доню. Це люди нашого рівня, Варя. Весілля з їх сином буде виглядати дуже природньо.

— Яким сином? Яке весілля? Тату! — не витримую я нарешті. — Невже про такі речі ставлять перед фактом?!

Батько ж мене не чув. Чи вдавав, що моє обурення — щось тимчасове й незначне. Минеться.

— Щоправда… — батько витягнув губи в дудочку й лише на мить зморщив носа. — Син моїх партнерів — хлопець своєрідний… Вляпується в різні історії. Та люди, знаєш, люблять таких. За ним будуть спостерігати. А отже, ми будемо популярні.

Чим більше батько говорив — тим гірше я себе почувала.

— За нашими з піарниками розрахункам вам доведеться пожити лише два-три місяці після виборів, а потім — ви вільні птахи. Розлітейтеся, куди забажаєте. Головне, — у цьому циркові батькові вдавалося бути серйозним, — щоб ініціатива була не з твого боку, Варя. Адже, він та його батьки будуть впевнені в щирості наших намірів.

— Тобто… — у горлі так пересохло, що кожний звук давався мені з таким болем, ніби ще трішки і я роздеру його до крові, — весь цей фарс — це вистава лише для мене й тебе, а вони — будуть переконані в щирості наших намірів?

— Так, — батько широко всміхнувся, радіючи моїй кмітливості.

У мені ж усе похололо всередині.

— Ти… віддаєш мене в справжнє заміжжя на два-три місяці? Тату, це ж моє життя, моя доля… Як так?..

— Варь… — від поблажливої як до нетямущої дитини посмішки, мені хочеться щось розбити. Тарілку, склянку чи, може, взагалі вікно в цьому ресторані. І нехай батько розбирається, нехай соромиться і гнівається. Нехай! Це все його рук справа. Він спричинив це безглуздя, про яке зараз розповідає мені так, ніби це звичайна річ, яка стається з пристойним людьми чи не щодня! Сказитися можна!

— Пам’ять світу дуже коротка, Варя, — тато і далі вражав мене своєю холоднокровністю. — Про вас швидко забудуть.

— Ти збираєшся зробити із наших заручин та весілля помпезне шоу, а потім сподіваєшся, що всі просто забудуть про це?! — Я перейшла на крик і відразу помітила, як нервово тато провів очима вліво-вправо.

— Тихіше, Варя, — стелевим тоном попередив мене батько. — Люди озираються.

— Нехай озираються! — я ж тільки розпалювалася. — Це божевілля!

— Я ж лише моделюю ситуацію, Варя, — спокій тата дратував більше, ніж усе безглуздя ситуації. — Можливо, ви закохаєтесь — і створите сильний союз.

— Тату… — я даю йому останній шанс одуматися, перш ніж він впаде в моїх очах нижче, ніж глибина Маріанської западини. — Я розумію, що тобі начхати, але я… взагалі-то дівчинка. У мене є мрії, своє бачення весілля, кохання… Це ж не просто штампик у паспорті. Це в моїй пам’яті та особистій історії залишиться назавжди.

— Не драматизуй, — батько закотив очі, стаючи нетерплячим та дратівливим. — Ти вже не маленька дівчинка, Варя. Маєш знати, що в світі все вирішує сила, влада та гроші, — відчеканив батько кожне слово так жорстко, що я відчула нудоту від його тону. — Прийшов час подорослішати.

— Так, твоя правда, — розтуливши стиснуті губи, я підводжуся. — Я вже не маленька дівчинка. Тому я скажу тобі, тату, — поклавши долоні на стіл, я ледь нахилилася обличчяя до батька. — На тебе і твою дурнувату кампанію мені абсолютно начхати! Я не буду брати участь в твоєму цирку!

— Варвара! — в очах батька, мабуть, лопалися судини. — Як ти смієш!

— Я твоя рідна донька, тату! Як ти смієш?!

— Тут люди, Варваро, тихіше, — зрозумівши, що своїм криком він мене не заспокоїть, батько перейшов на сердите шипіння. — Я думав про Інгу та Ігоря, однак піарники наполягли, що краще за все використовувати рідну доньку.