Глава 1.2.

Кусаючи круасан та запиваючи його капучино, я спостерігала за батьком, який насолоджувався кожним ковтком своєї страви. На відміну від мене, тато — ще той поціновувач смачної їжі — щоразу замовляв щось нове. Варто було мені запитати про його улюблену страву — батька б понесло в довгу лекцію-розповідь про всі витончені їства, які йому пощастило скуштувати протягом насиченого життя.

Мамину їжу він теж любив: готує вона неперевершено. Як на мене, куди тій “високій” ресторанній кухні…

Блакитні — майже такі ж, як і мої — очі батька неочікувано зустрічаються з моїми і я мимоволі думаю, що якби не мудрість мами — ми б з татом не сиділи зараз на цьому безглуздому сніданку; я б не сподівалася, нізащо не сподівалася, що наші стосунки будуть такі ж теплі, як колись…

Однак мама проявила вражаючу наполегливість та терплячість, пояснюючи мені, що цей зрадник, який сидить зараз навпроти мене як ні в чому не бувало, — зрадив не мене, покинув не мене, а її і тільки її… Я розуміла і приймала це своїм розумом, однак серце… воно не хотіло коритися і досі боліло.

Мама пояснювала мені, що тато так рідко вільний для наших зустрічей, бо він – “зайнятий”. Мега зайнятий… Спочатку бізнес, потім — нова сім’я, а зараз — до всього додалася ще й політика. Бідолашному Андрію Власенку немає часу в небо поглянути, не те що з рідною донькою побачитися.

Спочатку я ненавиділа себе, а зараз із прикрістю змирилася з тим, що відмовлятися від цієї крихти уваги я не хочу. Просто посидіти поруч і спостерігати за ним — видається мені достатнім… Як і мама, я, здається, буду все життя любити цього складного, суперечливого і незбагненного чоловіка…

Хай там як, а одну зустріч у декілька місяців він мені дарував. Щоправда, знайти для неї час було так непросто… Обіди батько розділяв зі своїми партнерами, сніданки, вечері та вихідні, — з новою сім’єю. Завжди зайнятий Андрій Власенко вже не міг знайти час для доньки його колишньої дружини.

Тем для розмов у нас залишалося все менше. До того ж тато ніколи не запитував про маму, а я — про його нову сім’ю. Такі собі миті симуляції стосунків батька та доньки. Кожного разу я відчувала бажання — яке навряд чи могла б виконати — припинити ці сніданки з батьком заради галочки. Однак цього разу ініціатором вашої зустрічі був саме він.

— Як ти знаєш, я готуюсь до виборів, — завершивши мовчазне зазирання в мої блакитні очі, батько перейшов до серйозної розмови.

Про участь у виборах я довідалася від своїх одногрупників. Батько, мабуть, здивувався б, якби я розповіла йому, що новин політики, як і всього іншого, де можна знайти згадку про нього, — я уникаю.

— Нехай щастить, — сухо відповідаю, не зводячи з тата очей.

Погляд цього відносно нового політика загорівся ентузіазмом, який я хотіла б бачити, коли розмова заходить про мене чи про щось наше, спільне…

— Все просувається дуже добре, — жваво взявся тато розповідати про свої політичні справи. — За попередніми опитуваннями моя партія має всі шанси набрати значну кількість голосів.

Батько вперше з моменту розмови про політику відвів свій погляд в бік, після чого потягся рукою за серветкою.

Я відчуваю незрозумілу напругу, щосили намагаючись не звести брови на переніссі, зображуючи мімічне непорозуміння, яке так не подобається татові.

— Варя… — він ретельно витер рота серветкою, уникаючи мій погляд. — Тобі необхідно вийти заміж.